Архів позначки: Володимир Сосюра

УРОКИ СПРАВЖНЬОЇ ЛЮБОВІ (За творчістю В. Симоненка)

11 клас, Твори з української літератури, , , , , , , , , , ,

Любов — найпрекрасніше почуття, яке тільки може народитися в серці людини. Воно супроводжує нас завжди. Любов — це початок усього: із любові народжується нове життя, у пестощах світлих променів материн­ської ласки зростає нова людина, а від її тепла, отриманого у дитинстві, у серці дорослої людини формується почуття з почуттів, найчарівніший прояв любові — кохання. І це почуття знову і знову доводить, що без ньо­го життя втрачає сенс. Любов різна: це і велике кохання, це і зв’язок між матір’ю та дитиною, це й ніжна любов до рідного краю, до того, що має в нашому житті велике значення, і навіть до маленьких, але близьких на­шому серцю дрібниць. У всіх своїх проявах вона має над нами таку вели­ку владу, що ми не здатні протистояти їй. Саме любов надихає людину на прекрасне, робить її доброю, лагідною і чарівною.

В усі часи це прекрасне безсмертне почуття оспівували видатні май­стри слова: Петрарка, Шекспір, Пушкін, Єсенін, Блок, Франко, Леся Ук­раїнка, Володимир Сосюра, Дмитро Павличко, Ліна Костенко. Не обми­нув цю тему і Василь Симоненко. У своїй поезії «Ну скажи — хіба не фантастично…» він проголосив вічність любові:

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе.

Кохання змінює людину. У душі розквітає чарівна квітка, яка своїм тон­ким ароматом заповнює кожну її клітину, робить її легенькою-легенькою. І тоді людина відривається від землі і летить, летить у блакиті неба, поміж хмар, до далекого таємничого сяйва зірок, назустріч великому почуттю:

І чудно, і дивно якось Відчути, що поруч ти, Що в серці тривога й м’якість, На серці — думок бинти.

(«І чудно, і дивно якось…»)

Усім відомо, що краса врятує світ. Саме краса надзвичайного почут­тя — любові — утверджує в людині людське, вивищує нас над злом. Доки існуватиме це почуття, доти в світі пануватиме гармонія, єдність, лад. Кохання дарує нам багато радості, щастя, світла, тепла, і ніхто не в силі від нього відмовитися, не прийняти його:

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти.

Прийшла любов непрохана й неждана —

Ну як мені за нею не піти?

(«Вона прийшла»)

Любов наповнює нас новими силами, думками, стає сенсом життя і ще більше підсилює прагнення жити, але жити не тільки заради себе, жити для когось:

Дні і ночі думать про тебе, Виглядати тебе щомить — Лиш для цього, їй Богу, треба, _Тричі треба на світі жить

Життя прекрасне, коли кохаєш і коли кохають тебе. Та світ, на жаль, не ідеальний. Неможливо керувати почуттями, не завжди на кохання відпов­ідають взаємністю:

Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. («Є в коханні і будні, і свята…»)

Так буває, що ті, кого ми любимо, не розуміють нас, завдають багато страждань. Біль пронизує нас наскрізь, а іноді вбиває бажання жити; але згодом усе минає, бо, як говорять, час лікує. І ми знову закохуємося, зно­ву поринаємо у життя, наповнене дивовижними злетами душі поза рам­ками реальності. Як чудово було б, якщо б усі, кого ми любимо, змогли пережити неповторність цих почуттів. Тому Василь Симоненко говорить:

Я б побажав тобі когось любити, Як я тебе люблю.

Я вважаю, що одним із найважливіших, найсильніших почуттів у житті людини є любов до рідної землі. Людина не може бути повністю щасли­вою, якщо вона не там, де народилася, де зростала, де вперше пізнала світ:

Земле рідна! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Де б людина не жила, що б не робила, вона постійно думає про Бать­ківщину, живе заради неї:

Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду.

(«Землерідна! Мозок мій світліє…»)

Сила любові — це сила самої природи. Як добро перемагає зло, так і вона перемагає ненависть. Перед цим почуттям стають безсилими і крив­да, і хвороба, і біль. Любов рятує нас у безвісті життя. Не буває людини щасливішої за ту, котрій доля подарувала велич, красу і силу цього по­чуття. Любов — це справжнє, добре, відкрите почуття, тому ми повинні зберігати наші душі чистими, щоб, коли воно несподівано нас охопить, ми могли б сказати, як і Василь Симоненко:

Спасибі скажу долі, що ти є, Бо ж я могла Тебе і не зустріти. Нехай мені святе ім’я Твоє Допомагає і в сльоту горіти.

ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОГО ВИРАЖЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОЧУТТЯ В ІНТИМНІЙ ЛІРИЦІ В. СОСЮРИ

10 клас, Твори з української літератури,

Щирість, задушевнісь, яскрава, емоційна наснажена образність, звернен­ня до найяскравіших людських почуттів — основні риси поетичної спадщи­ни В. Сосюри, кого справедливо називають одним із найтонших ліриків ук­раїнської літератури ХХ століття. Здається, кожен знає ці натхненні рядки:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання.

Поет творить хвилюючу гаму людських почуттів, народжених кохан­ням. Поетична гіпербола перших двох рядків стає камертоном усієї поезії, в якій В. Сосюра у народно-пісенному ключі оспівує чисте почуття любові: розквітає весна, прокидається земля, усе живе в той час, коли народжуєть­ся кохання. Образ весни співзвучний образу коханої з щасливими очима, які тривожать і западають у душу ліричного героя, здатного — від повені вес­няних, хвилюючих почуттів — зірвати для неї «Оріон золотий».

Про чарівність і неповторну красу першої любові говорить поет у вірші «Коли потяг у даль загуркоче…». Ліричний герой окрилений, спов­нений життєдайним теплом, яке дарує йому кохана. У вірш митець вплітає конкретику того часу — «тривожні оселі, темні вежі на фоні за­грав», «.і ворог — на нашій путі». Ліричний герой іде на фронт захища­ти рідну землю, свою кохану, повертається додому, де на нього чекає гірке розчарування — зрада. Порівнянням «лиш любов, як у серці багнет…» поет образно відтворює душевний стан свого героя: пережиту радість першо­го кохання і гостроту болю за розтоптане почуття, за невірність дівчини, яка стала дружиною іншого. Але спогад про кохання такий яскравий, та­кий незабутньо-щемливий:

Я б забув і образу, і сльози…

Тільки б знову іти через гать,

тільки б слухать твій голос і коси,

твої коси сумні цілувать. Щастя побачення і сум розлуки, радість від розділеного почуття і туга за нерозділеним почуттям і журба за нездійсненною любов’ю — усе це зна­ходить свій вияв в інтимній ліриці В. Сосюри. Так, у вірші «Марія» поет тонко відтворює сум’яття людської душі, спричинене не просто розста­ванням, а передусім тим, що ліричний герой мусить щось приховувати від коханої:

Я не можу сказать, я боюсь розказать,

що тебе я уже покидаю.

У цій поезії, як і в інших, відтворення людських почуттів доповнюєть­ся змалюванням окремих пейзажних деталей. І жита зеленіють, і волош­ки квітнуть, але в цей час благодатного дозрівання буяння природи відбу­вається щось невідворотне, незрозуміле — любов одцвіта, тому у коханої заплакані очі, покірно нахилені плечі. Як і ліричний герой, дівчина страж­дає.

З особливою теплотою малює поет окремими штрихами образ коха­ної, але найбільшу увагу звертає на очі — дзеркало душі. Вони — на­скрізний образ його інтимної поезії. Золоті, сині — очі співають, мовчать, «щастя і тривога на щоках холодних від очей цвіте», у милої «васильки з-під вій». У вірші «Білі акації будуть цвісти» образ коханої зливається з образом Батьківщини:

В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни. Ось вона йде у вінку, як весна. Стиснулось серце до крику. В ньому злилися і ти, і вона в образ єдиний навіки.

Для ліричного героя Володимира Сосюри любов, вірність, відданість коханій невіддільні від любові, вірності і відданості рідному краю, Вітчизні.

У Сосюриній пісні кохання помітна гармонійна єдність людської душі зі світом. Вона виявляється і в розумінні вічності любові як непереможно­го закону життя:

Пройдуть мільйони років,

і навіть і тоді, у травах і квітах,

сіятиме мій спів про тебе, яснооку,

як промінь зір, що зник давно вже їхній прах.

Ніжність і задушевність, динаміка і лаконізм, вагомість слова і внут­рішня схвильованість поета, невимушеність і природність — ці риси інди­відуального поетичного стилю Володимира Сосюри притаманні і його інтимній ліриці.

ІНТИМНА ЛІРИКА В. СОСЮРИ

10 клас, Твори з української літератури, , , , ,

Світе ясний,

світе мій прекрасний,

я б хотів у пісні повсякчасно

лиш для тебе жити, не вмирать!

В. Сосюра

Натхненні пісні Володимира Сосюри лишилися нам, вони назавжди увійшли до скарбниці культури українського народу і стали свідченням високого таланту поета, його безмежної віри у щастя людей на землі.

Сила мелодійного слова Сосюри — у простоті і щирості, духовній наснаженості та художній довершеності. Вірші Сосюри продовжують по­лонити серця читачів: і юних, і дорослих.

Прийшовши з краю, де «димаріє дальня даль і небо домнами палає», Сосюра захоплено говорив про свою Вітчизну, про землю, яку «обернемо в Едем», про Дніпрові співучі хвилі. А надто щиро і задушевно про свої інтимні почуття. «Такий я ніжний, такий тривожний»,— признається поет, а ми вже віримо, то ж хіба скажеш отак без ніжності в душі:

Я би забув і образу, і сльози. Тільки б знову іти через гать, Тільки б слухать твій голос — і коси, Твої очі сумні цілувать. Інтимна лірика Сосюри — це найбільша частина його поетичної спад­щини. Хоч, бувало, сам лірик не міг розібратися у цьому. Так, у ранній поемі «Залізниця» він писав:

Сплелися боротьба й кохання,— I кращий хто, не знаю я, Найкращі надії інтимної лірики проспівав Сосюра ще у 20-х роках — у ранній період творчості. Та чимало їх, ніжних, задушевних, знаходимо і в його пізньому доробку.

Поезія «Так ніхто не кохав» написана 1922 року і в збірках стоїть по­ряд із «Червоною зимою». То був час, коли нація ще пахла димом по­встань, у ній відчувалися відблиски революційних пожеж.

А тут жагуча, мов весняна повінь, розлилася пісня поета. Сосюра сміливо говорить про безмежжя своїх почуттів, говорить із пафосом:

Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?.. Я для нею зірву Оріон золотий, Я — поет робітничої рані. Поет не соромиться своїх високих почуттів, зірвати для коханої навіть сузір’я цілком по силі його ліричному герою.

Поезія реально розкриває емоційний світ людей. Згадки про зустрічі і розлуки — це хвилюючі сторінки життя кожної людини. Одну з таких сторінок розкриває Сосюра у вірші «Коли потяг удаль загуркоче.»

Тонкий і непомітний перехід від громадянського мотиву до власного, найболючішого, коли поета зрадила дівчина:

Дні пройшли.  Одлетіла тривога. Лиш любов, як у серці багнет., Ти давно вже дружина другого. У ліричній мініатюрі «Білі акації будуть цвісти», які в інших віршах, поет виявляє глибокі інтимні почуття до своєї подруги. Цвітіння акацій — чарівна, духмяна пора весни. Вона полонить душу, викликає любов до природи рідного краю.

Ліричний герой вірша захоплюється красою життя. «Істинне тільки те, що прекрасне»,— говорив Олександр Довженко. І Сосюра знаходить те пре­красне всюди: в пейзажах Батьківщини, у співах соловейка, у зустрічах з на­реченою:

Солодко плачуть в садах солов’ї, так, як і завжди, незмінно. В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни. Яке незвичайне порівняння! Та воно притаманне творчості Сосюри. Під впливом відомої однойменної народної пісні написана подія «Ва­сильки». Це невеличка, в дванадцять рядків мініатюра — роздум про вічну красу життя. Порівнюючи очі коханої з квітками, ліричний герой роздумує: Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде. Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти. У вірші нема суму, що таке недовговічне людське буття. Автор оптимістично, філософськи дивиться на прийдешнє, коли інший дале­кий поет, «сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас». Така діалектика життя.

У чому полягає прекрасне?- запитував Олександр Довженко в одно­му зі своїх виступів. І сам відповів: у процесі творення, у величі його наслідків!

Відчуваючи «красу творення» Володимир Сосюра відкривав її всю­ди у житті. Він знаходив красу у людях, у їх думах, почуттях, прагнен­нях, праці. Він усе життя присвятив тому, щоб написати про цю красу у своїх віршах. Й інтимна лірика поета — яскраве свідчення цього.