Архів позначки: «Велесова книга»

МОВА ЯК ОБ’ЄКТ ТА ІНСТРУМЕНТ ІСТОРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Мова не лише унікальний засіб усного, писемного та електрон­ного спілкування, але й носій усіх знань, насамперед історич­них, які є компонентом кожної науки. Вона — основа інтеграції наук, розгортання міждисциплінарних досліджень, у тому числі й українознавчих. Мова є продуктом природно-історичного роз­витку людства, пріоритетною ознакою окремішності етносу, нації, їх берегинею. У мові акумулюються історія, культура й духов­ність нації, її ментальність, суспільна свідомість, традиції, зви­чаї, моральні цінності.

Як відомо, історія належить до найдавніших галузей знань, витоки яких у часовому вимірі співпадають із зародженням кому­нікативної функції мови. У мові наших предків зафіксовані всі найважливіші поняття історичної науки, чимало з яких перекочу­вало в українську мову від інших народів у процесі цивілізаційних контактів, насамперед від греків, у тому числі й сам термін «істо­рія», а також «історіографія», «археологія», «архів», «епоха», «факт», «метод» і т. д. Помітний слід у лексиці історичних знань залишився нам у спадщину від тривалого перебування україн­ських земель у складі Польщі, Литви, Росії, Австро-Угорщини, позате домінуюче місце в ній посіли автохтонні поняття, зафік­совані давньоукраїнськими літописцями у Києві та Чернігові, Володимирі-Волинському та Галичі, творцями «Велесової книги», «Повісті минулих літ», «Слова о полку Ігоревім», церковнослуж-бових книг тощо.

Розвиваючи думку про мову як дієвий інструмент історич­ного пізнання варто наголосити, що будь-яке історичне дослі­дження розпочинається з прочитання джерела. Робота з пи­семними пам’ятками Х-ХУст. вимагає спеціальної мовної та палеографічної підготовки історика, знання давньоукраїнської та церковнослов’янської мов, урахування особливостей тогочас­ного письма, зокрема відсутності поділу тексту на речення, часто і на слова, наявності своєрідних скорочень, виносних букв тощо. Знання історії мови допомагає історику вірогідніше встановити час і місце створення пам’ятки, її авторство, забезпечити наукове тлумачення текстів, яке включає мовну і термінологічну фази. Інколи незнання мовної системи, особливостей лексики епохи призводить до хибних висновків. Свого часу Л. Гету та В. Сер-гієвич на основі неправильного мовного тлумачення 26-ї статті «Руської Правди», де говорилося про смердів та холопів, дійшли помилкового висновку про рабовласницький характер Київської держави.

В історичній науці важливе місце посідають лінгвістичні дже­рела. Лінгвістичні джерела виникли задовго до писемності й висту­пають як назви географічних та природних об’єктів, етносів, дер­жав, як власні імена. Це так звані оніми, для дослідження яких застосовують методи лінгвістики, щоб глибше зрозуміти історич­ний зміст імен і назв, їхнє походження, проникнути в їх первісну форму, вимову, встановити час їх виникнення простежити мовну трансформацію. Заслуговують подальшого дослідження найголов­ніші топоніми українського народу: Русь, русичі, Україна, укра­їнці. У шкільних підручниках по-різному, інколи суперечливо трактується їхнє походження та значення, не враховується вся сукупність відомостей з цього питання. Часто не береться до уваги той факт, що найдавніша наша назва «Русь» була вкрадена пів­нічним сусідом, що слово у перекладі з латині означає «поле», «нива», «земля», а назва «Україна» походить від слова «країна», яке у мові русичів середньовіччя використовувалось як синонім слова «держава». Лінгвістичні джерела відкривають перед дослід­ником світ народних вірувань, звичаїв, обрядів, міфів, культури й ментальності, дають змогу заглибитись у мовну лабораторію істориків різних епох, починаючи від Нестора та Сильвестра, В. Антоновича та М. Грушевського і закінчуючи нашими сучас­никами. Методи лінгвістики допомагають ґрунтовніше дослідити козацькі реєстри, універсали Б. Хмельницького, інших гетьма­нів, літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб’янки, «Історію Русів» та інші джерельні свідчення. Зразок умілого поєд­нання історичних та лінгвістичних методів дослідження «Слова о полку Ігоревім» залишив видатний історик сучасності Михайло Брайчевський. Він переконливо довів його автентичність і висло­вив слушні думки щодо часу створення пам’ятки та її авторства. Аналізуючи епоху, у якій творив автор, мову джерел, на які він спирався, зокрема Ігоревої пісні, історик зробив висновок про те, що «Слово…» було написане між 1187 і 1202 рр. Спостере­ження над мовою твору, його переобтяженням галицькою говір­кою дозволили вченому припустити, що автор походив із Галича, але добре знав Київ, оскільки у тексті згадуються такі історичні місця, як Боричів тік, церква Святої Богородиці Пирогова тощо. Методи лінгвістики необхідні для з’ясування масштабів негатив­ного впливу на мовне поле України теорії «зближення мов», яка вела до обкрадання словникового запасу української мови, витіс­нення з неї так званих архаїзмів і діалектів, засмічення суржи­ком. Як згадував П. Загребельний, коли він подав до видавництва історичний роман «Диво», то один з відповідальних працівників радив замінити навіть такі слова, як виокремив, сталий, окра­єць, вудженина, неубутній, кулився, архетипи та ін. Лінгвіс­тика потрібна також для осмислення взаємозв’язку історичного процесу та правописних норм, принципів закріплення лексич­них норм у правилах, словниках та енциклопедіях (Я. Калакура; 679 сл.).

Лексична робота.
• Автентичність — справжність.
• Автохтон — корінний житель країни або місцевості; абори¬ген, тубілець.
• Акумулюватися — збиратися, нагромаджуватися, зосереджу¬ватися.
• Архетип — прообраз, ідея.
• Вудженина — копчене м’ясо, шинка.
• Інтеграція — доцільне об’єднання та координація дій різних частин цілісної системи.
• Історіографія — 1. Наука, що вивчає розвиток і нагрома¬дження знань з історії суспільства, а також історичні дже¬рела. 2. Сукупність історичних творів, що стосуються певного періоду або якої-небудь проблеми; історична бібліографія.
• Кулитися — сутулячись, щулитися (від холоду, вітру, страху).
• Лінгвістика — наука про мову; мовознавство.

• Ментальність — 1. Інтелект, розумові здібності. 2. Психіка, психічний стан.
• Палеографія — допоміжна історико-філологічна дисципліна, що вивчає зовнішній вигляд і письмо стародавніх рукописів з метою їх правильного прочитання та встановлення часу та місця написання.
• Топонім — власна географічна назва
• Трансформація — зміна, перетворення виду, форми, істотних властивостей чого-небудь.

Дохристиянські витоки української філософії

Філософські надбання дохристиянських часів не є випадковими. Особливо якщо взяти до уваги тісні зв’язки тогочасної праукраїнської людності з основоположниками європейської філософії — еллінами, які, починаючи із VII ст. до н. е., упродовж одного-двох століть не лише заснували на Чорномор’ї десятки міст-держав (Синоп, Ольвія, Аполонія, Гераклея, Херсонес), не лише створювали у різних куточках краю торговельні факторії (контори, філії), а й поширювали свою релігію та свою культуру. Пантеон еллінів та їх релігія помітно вплинули на корінне населення. Дотепер збереглися сліди еллінів у мові, обрядах і, звичайно, філософії. Це яскраво засвідчує творчість знаменитого мудреця Анахарсиса Скіфського, чиї філософські надбання належать до культурної спадщини українства, знаного не лише у Скіфії, а й в еллінській духовній культурі. Елліни навіть вважали його одним із легендарних «семи мудреців».

У роздумах Анахарсиса дослідники вбачають зародки теорії судження, правил силогістики та атрибутивних відношень, які пізніше будуть розроблені Арістотелем; уявлень елеатів про суперечливість між даними чуттєвого спостереження та їх раціональним аналізом тощо.

У контексті філософської думки докиєво-руського періоду дослідники звертають увагу і на імена Скіфа Боспоренина, Дифіла, Стратоніка.

Могутнім підґрунтям духовної культури українського народу, золотим віком гармонії у світосприйманні наших пращурів була язичеська минувшина, яку репрезентує геніальна пам’ятка —  «Велесова книга» — літературний твір VIII—IX ст.

«Велесова книга» є живим свідченням язичеських уявлень праукраїнців, втілених у багатоманітних формах фольклору, системним виявом їх світосприймання і світорозуміння, прологом фіксованої історіософії українського народу. Визначальними реаліями тогочасного мислення були природа, закони Всесвіту і звичаєве право (Ява, Нава і Права). Книга засвідчує велич духу русичів, їх вірність поглядам та діянням предків

«ВЕЛЕСОВА КНИГА» — НАЙДАВНІША ЛІТЕРАТУРНО-ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТКА ПРАДАВНІХ УКРАЇНЦІВ

«Велесова книга» — унікальна й незвичайна знахідка для українських читачів. Щоправда, за кордоном фахівці й любителі роздумують над за­гадковою книгою з «дощечок» уже з півстоліття.

Якщо цей язичницький літопис історії Русі справжній, а не майстер­на підробка, то перед нами відкривається ціла сторінка непізнаного з жит­тя наших предків. Виявляється, Русь ІХ ст. була не варварською краї­ною, а культурною, яка цікавилася минулим і знала його. Існувала там ще до прийняття християнства своя писемність. Релігія — світла й гума­ністична: руси не вважали себе виробом бога, його речами, а мислили себе його нащадками, внуками Даждьбога. Не було навіть поняття пекла.

На відміну від відомих літописів, «Велесова книга» — не опис князю­вань, а скоріше збірник релігійно-повчального змісту. Дуже шанували руси своїх дідів і пращурів, тому розповідали про їх діяння. На прикладі

їх життя утверджували необхідність єднання, любові до батьківщини, віри у своїх богів, які допомагали у боротьбі з ворогами.

Світ уявлявся нашим предкам у трьох субстанціях: Яве — реальний світ, Наве — світ померлих, нематеріальний, потойбічний, і Праве — світ істи­ни, законів, що керують Явою.

Оповіді про богів Велеса, Перуна, Сварога, Даждьбога, Хорса, Ярила, про Дніпро, Дон і нашу землю оповиті щирістю й поетичністю народно­го світогляду. Ось як про край прадавніх українців написано на четвертій дощечці: сини Орія вирушають у землі, де течуть «мед і молоко». На шістнадцятій дощечці написано про широченну Рай-ріку, що тече до моря. Це про Дніпро. На п’ятнадцятій сторінці «дерев’яної книги» оспівані пе­ремоги праведного Кия і Києва-града.

На одній дощечці є такі слова: «А греки, хотячи охрестити нас, аби ми забули своїх богів, сподівалися, що в такий спосіб вони навернуть нас до себе та зроблять з нас невільників». Значна частина дослідників, по­силаючись на ці слова, ввжає, що «Велесова книга» — це оборона віри предків, це — клич на захист давніх духовних святинь.

Русам доводилося багато воювати, щоб не потрапити у рабство. Вони виявляли велику мужність у боротьбі й терплячість та наполегливість. «І була та боротьба і битва велика тридцять літ,— пишеться на сьомій до­щечці.— І римляни, знаючи, які ми відважні, коли боремося за життя, поли­шили нас. …Так і греки хотіли підкорити нас… і ті полишили нас у спокої».

І ще є одна приваблива думка у цій книзі: краще торгувати, аніж во­ювати.

«Велесова книга» дає своїм читачам не лише знання з історії, а й при­носить естетичну насолоду поетичними образами Птиці-Матері, Матері-Слави, Обідоносиці та іншими, символічністю й метафоричністю ви­словів, патріотичною наснагою. Таємниці «дощечок» ще чекають своїх дослідників.