Після смepтi Вітовта литовські та руські феодали на сеймі у Вільно обрали великим князем литовським Свидригайла Ольґердовича, відомого своїм негативним ставленням до унії Литви з Польщею. Король Ягайло розпочав воєнні дії проти Свидригайла, прагнучи захопити Волинь і Поділля. У 1430—1431 рр. польське військо здобуло Кам’янець, Володимир-Волинський, взяло в облогу Луцьк. На Волині й Поділлі розпочалася народна війна проти загарбників.
Невдалі дії Свидригайла та його орієнтація на руських православних феодалів викликали невдоволення литовських магнатів. У 1432 р. вони обрали великим князем литовським Сиґізмунда (брата Вітовта), який відновив унію Литви з Польщею. Водночас, намагаючись позбавити Свидригайла опори серед православних феодалів, Сиґізмунд привілеєм від 15 жовтня 1432 р. зрівняв їх у правах з литовськими феодалами-католиками. Це дало змогу Сиґізмундові 1 вересня 1435 р. остаточно розгромити Свидригайла і його прибічників — руських князів. Свидригайло змушений був відмовитися від боротьби за великокнязівський престол. Під його владою залишилася тільки Волинь.
Pycькі князі не змирилися з поразкою. Вони організували змову і в 1440 р. вбили Сиґізмунда. Після цього на білоруських і українських землях спалахнуло повстання проти Литви.
Литовські магнати на чолі з новообраним великим князем КазимиромIV Ягайловичем (1440—1492 рр.) придушили повстання, але були змушені піти на поступки місцевим князям і боярам. Були відновлені Київське та Волинське удільні князівства і надано їм автономію.
Київським князем став Олелько Володимирович, а на Волині князем залишався Свидригайло. У 30—40-х рр. XV ст. городяни, дрібна православна шляхта на українських землях чинили рішучий опір польському і литовському пануванню; місцеві ж українські пани-князі в інтересах збереження своєї влади у вирішальні моменти йшли на згоду з литовськими магнатами.
Але поступки з боку Литви православним князям, боярам Волині та Київщини були тимчасовими. Спираючись на підтримку польських феодалів, литовський уряд уже на початку 50-х рр. XV ст. узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє існування.
У 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича також було ліквідоване Київське князівство. Великий князь литовський і король Польщі Казимир IV призначив воєводою в Київ литовського магната Гаштольда, однак кияни відмовилися впустити його в місто. Гаштольд здобув Київ лише за допомогою війська.
Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства, очолювані намісниками-воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя.
Останньою спробою української знаті вибороти державні права в межах Литовсько-Руського князівства стало повстання 1508 р. під проводом Михайла Глинського. М. Глинський походив з Полтавщини, із татарського українізованого роду. Навчався у Німеччині, був при дворі цісаря Максиміліана, служив у курфюрста Саксонського Альберта. У 1500 р. повернувся додому, став управителем двору Великого князя Литовського Олександра Казимировича. Це викликало заздрість литовських магнатів і привернуло увагу руських панів. Незважаючи на католицьку віру, він став їх керівником.
У 1506 р. польські пани звинуватили М. Глинського в отруєнні князя Олександра. Новий великий князь і король Польщі Сиґізмунд усунув Глинського з посади управителя двору, і той виїхав до своїх поліських маєтків. У 1508 р. М. Глинський разом із братами підняв повстання із закликом захищати релігійні й політичні права. Повстанці здобули кілька замків на Білій Pyci, у тому числі міста Typiв і Мозир, і взяли в облогу Житомир і Овруч. Але ні татари, ні Москва не надіслали обіцяної допомоги. Та головне, що більшість українських аристократів не підтримали повстання.
У липні 1508 р. Сигізмунд I розбив війська Глинського, багато шляхти було заарештовано. Так закінчилася остання спроба українських аристократів за допомогою зброї здобути державну незалежність України. Після цього українське панство обстоювало в Литві й Польщі тільки станові й особисті інтереси.
Час після занепаду Галицько-Волинського князівства став епохою драматичних подій в історії України — майже півстоліття тривала війна сусідніх держав за її землі. Утрата державності негативно позначилася на соціально-економічному становищі населення та розвитку культури.
Архів позначки: Сиґізмунд
Історична доля Буковини й Закарпаття в XIV — першій половині XVI ст.
Утворена в IX ст. Угорська держава прагнула розширити свої території на сході за рахунок Закарпаття — історичних українських земель, території проживання східнослов’янських племен білих хорватів, приєднаних до Київської Русі за часів князювання Володимира Великого. Скориставшись усобицями на Русі, угорські королі поступово загарбали й перетворили Закарпаття на свій домен і роздавали тут маєтки своїм васалам. Королі відбирали землі в тих, хто виступав проти їхньої влади, тому окремі частини Закарпаття часто переходили з рук у руки.
У складі Угорщини Закарпаття було поділене на три комітати (жупи): Ужанський, Березький, Угочанський, а 1303 р. було організовано ще Мараморський комітат. Упродовж XIII—XV ст. землі Закарпаття були заселені, крім угрів (мадярів) і русинів, волохами, німцями, словаками. Місцеве корінне населення відчувало утиски з боку іноземних володарів.
У 40—50-х рр. XIV ст. під владу Угорщини потрапила Шипинська земля, яка через послаблення Галицько-Волинського князівства вимушена була визнати зверхність золотоординського хана. У 1359 р. молдавські феодали підняли повстання проти угорського короля і домоглися незалежності Молдавії. До новоутвореної Молдавської держави ввійшла і Шипинська земля. Грамота 1433 р. так визначала її кордони: на заході ця земля межувала з підвладними Польщі українськими землями по річці Колочин (сучасна межа Чернівецької та Івано-Франківської областей), а на півночі простягалася до Дністра. У складі Молдавії Шипинська земля зберігала автономію. Після ліквідації її автономії у середині XV ст. зникає і сама назва «Шипинська земля». Натомість від кінця XIV cт. вживається назва «Буковина» (на цій території були поширені букові ліси). У документах, що збереглися до нашого часу, ця назва вперше трапляється у грамоті молдавського господаря (князя) Романа I від 30 березня 1392 р. У XIV—XV ст. у Шипинській землі помітно збільшується кількість населення, з’являються нові поселення, розвиваються скотарство і землеробство, видобуток і обробка заліза. Однак життя там не було безпечним. На буковинські землі нападали польські війська і орди кримських татар. У 1514 р. Молдавія разом із Буковиною потрапила під владу турецьких султанів.
Наприкінці XIV ст. на Закарпаття переселився разом із родиною подільський князь Федір Коріятович (далекий родич угорського короля Сиґізмунда). У 1393—1414 рр. він був володарем Мукачівської домінії і наджупаном Березького комітату. У ці часи на Закарпаття посилився слов’янський вплив, зміцніли зв’язки з іншими українськими землями, спостерігався успішний розвиток торгівлі й ремесел. У Мукачеві було перебудовано замок, а поблизу міста засновано православний монастир, який став осередком боротьби проти впливу католицтва. Після смерті Коріятовича місто й домінія повернулися під владу угорського короля.
Поразка угорсько-чеської армії в битві проти турків під Мохачем (1526 р.) спричинила поділ угорських земель між Османською імперією, Семиграддям і Австрією. Закарпаття, поділене між Семиграддям і Австрією, на довгі роки стало ареною постійних війн.