Реформація – це рух за реформування католицької церкви, що охопив Західну Європу в XVI ст. та був значною мірою викликаний світоглядними змінами, започаткованими філософськими вченнями епохи Відродження.

Мартін Лютер був засновником реформаційного руху. У центрі реформатор­ського підходу Лютера — принцип спасіння особистою вірою. Він запропонував повернутися до первісного християнського вчення та проголосив принцип «загального священства», тим самим зробивши непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індиві­дуальний шлях кожного віруючого до Бога. Він ви­ступав за розподіл духовної та світської влади, наголошував на ірраціональному характері релігійного вчення. Мартін Лютер переклав німецькою мовою Біблію, щоб Свя­те Письмо було доступним широким верствам населення. Реформа М. Лютера позбавила церкву політично­го панування, підпорядкувала її світській владі.

Більш радикальні погляди обстоював Жан Кальвін. Кальвінізм відріз­нявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Христос своєю жертвою на хресті обрав до спа­сіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вва­жати себе кожний. Прийшовши до влади у Женеві, він створив авторитарний лад і отримав прізвисько «Женевський папа».

Отже, філософські погляди діячів реформаційного руху орга­нічно пов’язані з філософськими ідеями епохи Відродження й по­лягають у намаганні реформувати та модернізувати католицьке віровчення та інституціональну структуру католицької церкви.