Архів позначки: природа

ОБРАЗ УКРАЇНИ У РОМАНІ Л. КОСТЕНКО «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

11 клас, Твори з української літератури, , , , , , , , , , , ,

Чимало книг створено про Україну, історичних і художніх. І все-таки, читаючи роман Ліни Костенко, розумієш: так ніхто ще не сказав — про­никливо, людяно, щиро.

Особливість розкриття цієї теми у романі «Маруся Чурай» полягає в тому, що увесь твір сповнений теплоти патріотизму. Образ України по­стає через характери героїв, їхнє ставлення до своєї історії, до інших лю­дей. Найяскравіше виписаний образ Марусі Чурай. Історія життя цієї дівчини, пісні якої співала уся Україна, висвітлює багато важливого для розуміння характеру українського народу, його ментальності. Образ Ма­русі — це образ порядної людини, вихованої на кращих традиціях народ­ної моралі. Багато хорошого узяла вона від батьків. Гордій Чурай був людиною доброю і люблячою у сім’ї, але твердою і непокірливою з воро­гом. Взаємоповага і любов батьків стали взірцем родинного щастя, висо­кого кохання для Марусі. Вона мріяла, що колись і в неї буде таке чисте кохання. Характер дівчини є привабливим саме тому, що уособлює най­кращі риси народу, дочкою якого вона була. Зі спогадів Марусі ми дізнаємося про деталі побуту і звичаїв козацтва, міщан Полтави та бага­тьох інших людей. Прекрасний чарівний світ поетичного свята Івана Купала згадує дівчина:

А ще згадалось — колесо вогненне З гори в долину котиться проз мене. Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне. У милих спогадах дитинства вимальовуються зворушуючі картини буденного життя: осінні збори врожаю, лущіння квасолі у дворі. А на зи­мові свята щедрівки, яскраві картини Різдва, Водохрещення:

На Ворсклі хрест вирубують опішнями.

Заллють водою, уморозять в лід.

Зима тікає, підібравши поли.

А вже співають, корогви несуть.

Картини ці впізнає читач, і на душі тепліше, адже усе це знаходить живий відгук у пам’яті і свідомості кожного українця. Разом із Марусею читач подорожує нелегкою дорогою від Полтави до Києва через поніве­чені війною міста і села України за часів Богдана Хмельницького. Неспо­кійно скрізь. Люди втомилися від численних війн: «Усі віки ми чуєм брязкіт зброї». Споконвіку тут проливалася кров, бо надто багато було охо­чих до цієї землі:

Там відступало військо Остряниці.Тут села збив копитами Кончак. Тут скрізь — історія, що не вмирає. Вона діється такими синами Ук­раїни, як Байда, Наливайко, Остряниця, Чурай, Хмельницький.

Саме вони — найвища цінність України. Народ-герой, народ-мученик постає з розповідей мандрівного дяка:

Хіба оті, без німбів, без імен, На тій дорозі в Київ із Лубен, Або оті, під лісом, із Волині,— Хіба не більші мученики нині?!

Той дяк по-своєму розуміє святість. Для нього священним є обов’я­зок перед Батьківщиною:

Сисой, Мардарій — мученики віри. А Байда що, від віри одступивсь? Життя народу подає такі взірці мужності і витривалості, що ними не можна не захоплюватися, адже це жива історія України:

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

У цьому вся Україна. Страждання і терпіння, стійкість і мужність за­ради того, щоб захистити свою землю, щоб зберегти себе як народ. Народ України.

Ліна Василівна Костенко нікого не повчає прямо, та зі сторінок роману дивляться в світ безсмертні образи наших героїчних предків, вимальовуються неповторні картини природи:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—

оці степи, це небо, ті ліси,

усе так чисто, гарно, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

ПРИРОДА У КІНОПОВІСТІ О. ДОВЖЕНКА «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

11 клас, Твори з української літератури, , , ,

Кіноповість «Зачарована Десна» — багатоплановий, багатопроблемний твір. Але над усім цим возвеличується образ природи, проблема сто­сунків людини і природи, благотворного впливу її краси на душу люди­ни, особливо дитини. Недаремно ж О. Довженко назвав кіноповість іменем своєї улюбленої ріки дитинства. Епітет же «зачарована» несе в собі велике оціночне й емоційне навантаження, налаштовує на незвичайний мінорний у поєднанні з мажорним лад.

Так зачарувала письменника «дівиця Десна», що він на все життя зали­шився в душі «здивованим маленьким хлопчиком з широко розкритими зе­леними очима». Саме це спілкування з природою допомогло розвитку в нього оригінального світовідчуття, збереженню свіжості почуттів і в зрілому віці, вмінню бачити «зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах» і прав­диво відтворювати життя в усіх його проявах. «Благословенна ж будь,— звер­тається митець до ріки,— моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щед­рим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя».

Пізнання природи почалося у малого Сашка з дослідження власного городу, який «до того переповнювався рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому». У густому тютюні, квіти якого цвіли «попо­вими ризами», діти ходили, як у лісі, там же вони «пізнали перші мозолі на дитячих руках».

«…Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журли­ве кумкання в болоті, як спадала вода весняна».

Усе в природі рухається, живе, пливе, викликаючи в уяві хлопця різні образи, фантастичні картини: «Хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання… Хмарний світ був переповнений велетнями і пророками».

Навіть стихійне лихо — повінь викликала захоплення: «Сходило сон­це. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, пе­ред нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.

Весна красна!..»

Особлива, улюблена пора малого Сашка — косовиця. «Пахне огір­ками, старим неретом волока, хлібом, …пахне болотом і травами, десь гу­кають, і зараз чую, деркачі і перепілки». На Десні — краса, і всі багатства природи — ягоди, гриби, горіхи, риба — до послуг малого косарика. Єдине, чого боїться хлопець, так це за весь світ, який за словами дорослих, «спо­ганіє», поки він виросте, «і не буде вже сінокосу тоді, ні риби».

Природа у Довженка жива — думає, розмовляє, сама розуміє людську мову, як ті два деркачі; інколи навіть підсміюється над людиною, як стара качка над мисливцем Тихоном; здатна й до помсти, як було з «фамільною вороною», що накаркала під час сінокосу великий дощ і погноїла сіно. Ма­буть, лише в дитячому віці усе здається дивовижним, легким і здійснен­ним: «Дивлюся у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо»,— думаю,— скидається риба. Гляну на небо: «Зірко,— покотися» — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави» — гукають перепілки».

Читач разом із письменником захоплено поринає у чарівний світ при­роди, прекрасно розуміючи бажання малого хлопця зробити «красиво скрізь». Усе проходить, усе минає, але найперші враження, найперший заряд краси природи рідної землі залишається в людині на все життя. «Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі вра­ження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну».

ЄДНІСТЬ ПРИРОДИ І ЛЮДИНИ (За повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»)

10 клас, Твори з української літератури, , , , , , , , , , ,

Тема стосунків людини і природи — одна з провідних у літературі. До неї зверталися і Т. Г. Шевченко, і І. Я. Франко, і Леся Українка, і ще бага­то талановитих митців. І все ж розкриття теми М. Коцюбинським має особливий характер. Природа у його творах не фон, на якому розгорта­ються дії, а живий учасник подій. Ми добре пам’ятаємо чудові психоло­гізовані пейзажі в «Іntermezzo», філософські образи «Fata morgana».

У повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський подає картини життя людей, які віднайшли свій шлях і живуть у гармонії з природою. Письменник точно відтворив характер світовідчуття гуцульського етно­су, його філософію, центральним місцем якої була природа.

Не позбавлений романтизації в зображенні світу людей і природи, твір відтворює і реальний перебіг суворого життя в горах, змагання з приро­дою за виживання:

«Так ішло життя худоб’яче й людське, що злилось докупи, як два дже­рельця у горах в один потік». У поле зору автора потрапили руйнування ґаздівств, голод, наймитування, ворогування родів (гуцульська вендета Гутенюків і Палійчуків). Як і в дійсності, життя людей і природи показа­не за принципом світлотіні. З одного боку зображено неповторну красу Карпат, первісну поезію обрядів (свят-вечір, ворожіння на Юрія, похо­вальний обряд), звичаїв (колорити картини літування на полонині). З іншого — бідність, дитячі смерті, кривава помста, влада атавізмів дав­нини, постійна боротьба за виживання. Та поетична самобутність твору не лише в екзотичних пейзажах дивовижного краю, а в тому, як життя природи стало часткою життя людини, невід’ємною рисою її світосприй­мання. Здається, що смерека й людина тут виростають з одного кореня, бо відчувають однаково і кам’янисту гірську землю, і подихи вітрів, і жив-лючу силу води. Може, тому і оживає природа в людській уяві дивними образами. І тоді з’являються різні видіння, творяться легенди і казки.

Це незвичайна єдність людини і природи особливо поетично змальо­вана через сприймання малого Іванка. Про щезників, нявок, русалок не те щоб говорили повсякчас, але жили цим, вірили, і цією вірою зростала душа малого Палійчука. Довкілля було для нього продовженням казки, яку чув з народження. Він був таким, як багато хлопчаків його віку, але разом з тим особливим — людина з багатою уявою має цікавіше внутрішнє і зовнішнє життя. Наділений тонкою чутливою душею, Іван сам навчив­ся грати на флоярі, ніби це дано було йому від Бога. Так само він навчив­ся вірно і ніжно кохати. М. Коцюбинський зрозумів, що казка не йде від людини разом із дитинством. По-новому оживає вона в повір’ях і обря­дах, у побожному ставленні до сил природи, в поетизації праці. Досить пригадати, як незвичайно поводяться пастухи в перший день на поло­нині: ватаг обходить стоїще з вогнем, разом із чоловіками видобуває саме живий вогонь. Справжнім чаклуванням можна назвати процес виготов­лення сиру, який «родиться» в зеленій купелі сироватки. Раз по раз на­трапляємо у творі на незвичайні описи, художні штрихи чи деталі. Ось Черемош: він то «сердито поблискував сивиною та світив попід скелі не­добрим зеленим вогнем», то «простягався в долині, як срібна нитка», то, «як ситий віл», лежав у тих місцях, «там, де йому твердо лежати, він ска­че скажено з каменя на камінь». Таку багатобарвність зустрічаємо у зма­люванні всієї величної природи карпатського краю. Недарма в ці описи часто вплітається мелодія коломийки.

Поезія буття природи і людини, поміж якими ходять духи й приви­ди, веде нас у світ, схожий на казку, повний чудес, таємничий, цікавий і по-дитячому страшнуватий. Але ця романтична казка — висока правда про гармонію людини і природи, про вічність життя.