Архів позначки: Політологія

Розвиток політології

Політологія, , , , , , , , , , , , , , ,

Розвиток політології
1) Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О.Кантом, Г.Спенсером. Розвиток науково – технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетворення призвели до кризи позитивізму на зміну якого на початку 20-х років ХХст. Прийшов неопозитивізм, принципами якого були біхевіоризм, об‘єктивізм.
У 20-х роках ХХст. Дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з‘ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки.
Розвиток політичної науки у 20-30рр. Пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших (США) політологія перетворилась на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.

2) Після війни політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х років провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм. Тут головна увага концентрується на вивченні поведінки людей у політичній сфері.
На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д. Істон. На його думку, головне завдання політичної науки не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно – політичного розвитку.
До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (Арон, Фрідріх та ін.) та суспільно – політичної модернізації (Алмонд, Пай)
Р. Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння типів організації політичних партій.
Автори теорій модернізації вважають, що сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання.
Виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (США, Англія) і повторну (країни Азії, Африки, Латинської Америки, тобто, розвиток на основі запозичених інститутів).

3) Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах є:
 Виведення з-під політичного контролю економіки;
 Створення відкритої соціальної структури;
 Формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку;
 Досягнення згоди пануючих і опозиційних сил.

4) В кінці ХХст. В центрі уваги учених постала проблема глобалізації. Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв‘язків і означає “постінтернаціоналізацію” суспільного життя.
Англійський соціолог і політолог Ентоні Гідекс трактує процес глобалізації, як “розширення світових соціальних зв‘язків, які з‘єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, що відбуваються далеко від них”.
Процес глобалізації сприяє взаємозв‘язку і взаємозалежності всіх країн і етнонаціональних спільнот, “спресовує” світ у єдине ціле, формує так звану “світову культуру”.
В цілому у другій половині ХХст. Набули розвитку напрями, ідеї, сформульовані у довоєнний час.

 

Політична свідомість

Політологія, , , , , , , , , , ,

План.

1. Що таке політична свідомість?
2. Суб‘єкти політичної свідомості.
3. Політична свідомість, як найважливіший спектр політичної діяльності.
4. Структура політичної свідомості.
5. Громадська думка як форма політичної свідомості.

Політична свідомість – це сукупність поглядів, оцінок, що відображають політико-владні відносини та політичні інтереси суб‘єктів. Сукупність знань політичної свідомості складається з пізнання політико-владних відносин кожного з видів:
– представницької (законодавчої)
– виконавчої
– судової.
А також із сукупності політичних інтересів суб‘єктів, знання, цілісності яких втілюються в навчанні чи становленні колективної волі, спрямовані на здійснення функції управління і самоврядування народовладдя.
Будь-який вид політичної свідомості зумовлений об‘єктивними інтересами соціальних спільностей та характером інших взаємовідносин. Ці види політичної свідомості зумовлений особливостями, професійних, вікових та інших параметрів суб‘єктів. У політичній діяльності люди завжди керуються значними концепціями, програмами, настроями, почуттями тобто політичною свідомістю.
Політична свідомість як найважливіший духовний фактор політичної діяльності – це єдність теоретичного й буденного рівнів свідомості суб‘єктів, що робить можливим необхідність врахування інших інтересів, узагальненням їх у політиці програми, теорії, вироблення шляхів і засобів реалізації їх.
Політична свідомість у такий спосіб виступає показником усвідомлення людьми цілей політичного розвитку, механізмів їх здійснення і водночас фактором розвитку, механізмів їх здійснення і водночас фактором розвитку політичного життя, політичної системи суспільства.
Така інтегруюча роль політичної свідомості у суспільстві забезпечується її функціями, які становлять сприятливу єдність політико-психологічного, політико-ідеологічного та діяльно-практичного компонентів структури політичної свідомості.
Дає змогу чітко визначити функціональний критерій її суспільного та індивідуального призначення.
Виділяючи психологічну ідеологічну та діяльні сну функції політичної свідомості, як відомо самостійні, що взаємно проникають одна в одну лиш в своїй цілісності формують обличчя політичної свідомості. Політична свідомість виникає і функціонує у процесі практично – діяльнісного завдання людьми, соціальними спільностями політичного буття. Діяльність є основою політичної свідомості, надає їй певності та загальнозначущого політичного смислу..
З тоталітарної політичної свідомості, відчутними людей від влади ця свідомість підтримувала види народу в непогрішність верхів, мудрість фондів, що висловлюють народні інтереси.
Громадська думка як форма політичної свідомості відображає ставлення соціальних спільностей, осіб до політичних програм, дій політичних суб‘єктів, політичних лідерів. Це один із дійових компонентів демократичної політичної структури спрямовані збагнути інтереси мас і розгорнути діяльність з метою здійснення їх.
Враховуючи громадські думки стає одним з каналів ефективності політичних дій суб‘єктів. Однак повторити про її дієвість, компетентність, погану методичну озброєність означає заперечувати реальний стан справ у цій сфері. Це новий механізм форм вираження політичної свідомості мас.
Вважають, що якщо громадська думка є специфічним станом суспільної і політичної свідомості, який відображає ставлення людей до найрізноманітніших питань суспільного і політичного, то відношення його, виробленими практичних рекомендацій є саме по собі благом, яке потрібно розвивати.
Політична свідомість є водночас передумовою формування політичної діяльності. Якщо в ній жорстко задається незмінна політична свідомість, що заперечує індивідуальну, це є показник тотальної духовності можновладців.
В наслідок цього індивідуальна свідомість втрачає своє призначення, а людина вилучається з політичного процесу.
Подолання труднощів політичного і суспільного буття роздвоєності свідомості людей потребує мобільних ефективних програм діяльності осіб, реально забезпечити усуненням дефіциту всього життєво необхідного, дати можливість внести у політичну свідомість мас соціально-гуманістичні цінності і орієнтири.
Політична свідомість різних суб‘єктів і відображенням рухомих політичних відносин. Лише в цьому випадку вона набуває дійсного змісту й форми вираження, стає механізмом ефективних практично-політичних заходів.

Використана література.

1. Політологія: курс лекцій. – К., 1993. Міністерство освіти України.
2. Політологія: конспект лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України. – К., 1999. В.М. Піча, Н.Н. Хома.