Архів позначки: Олександр Олесь

ЖАНРОВА І ТЕМАТИЧНА РОЗМАЇТІСТЬ ЛІРИКИ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ

10 клас, Твори з української літератури, , , , , ,

Олександрандр Олесь — один із найталановитіших поетів початку XX століття, уже перша збірка якого засвідчила, що «Україна,— за слова­ми М. Грушевського,— дістала поета-лірика, котрого виглядала з часів Шевченка».

Уже перший друкований вірш, датований 1903 роком, конкретизує витоки тих «срібних акордів, що з серця знялись»:

В дитинстві ще. давно, давно колись Я вибіг з хати в день майовий. Шумів травою степ шовковий, Сміявся день, пісні лились. Весь божий світ сміявсь, радів. Раділо сонце, ниви, луки. І я не виніс щастя-муки, І задзвеніли в серці звуки, І розітнувсь мій перший спів.

Ці перші поетичні рядки засвідчили сповідальну щирість, простоту, непогамовність та емоційну складність почуття, а також свіжість, сонце-сяйність, музикальність поетичного слова.

Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на пережи­ванні, на суб’єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепроймаючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою при­родою. У своїй поетичній присвяті матері («Моїй матері») він називав себе дитиною степу, що «як море хвилювавсь», «рідним братом вітру, про­стору і трав». І ця поезія степу, гаю, ланів, що «пахтіли і цвіли», є про­відною у доробку Олександра Олеся, у його жанровій системі.

Жага природи, ненаситність її чарами, замилування її вічним рухом ста­новлять основу світосприймання Олеся, його вражаючого життєлюбства:

Як жити хочеться! Несказанно, безмірно. Не надивився я ні на зелену землю, Ні на далекі сині небеса.

Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну по­требу читати таємничо-прекрасну книгу природи, оспівувати її красу, черпаючи від спілкування з нею те, що тримає його на світі,— «щастя-муку», «журбу і радість».

Почуття героя і почуттєва краса природи лежать в одній і тій же пло­щині, становлячи нероздільну єдність. Їх важко цитувати, бо вони на од­ному подиху прочитуються від початку і до кінця.

Зачаровує в інтимній ліриці поета не тільки щирість, краса почуття, а й те, що непогамовний шал закоханого серця передається за допомогою виняткової довершеності художніх знахідок, передусім, метафор, порівнянь:

Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її,— Знов молодість не буде!»

Наскрізь ліризована й громадянська поезія Олександра Олеся. Прий­шовши в літературу у час революційного передгроззя, поет не міг не реагу­вати на бурхливі події нового дня. Духовно єднаючись із загальнонарод­ним піднесенням в країні, поет роздумує над участю свого слова, з пафосом заявляючи: «О слово! будь мечем моїм!» Але відгукнувшись на конкретні події, поет не стільки зображує їх реалії, політичний зміст епохи, скільки свої особисті переживання, співчуття до учасників тих подій, про що яск­раво свідчать суб’єктивно забарвлені вислови: «червоні прапори, як ма­кові квітки», «свято землі», «серце, як арфа».

Романтик за світовідчуттям, Олександр Олесь сприймав світ у конт­растній кольоровій гамі і так само його відображав. Радісні, світлі моти­ви перемежовувались у його ліриці з мотивами суму і розчарування. Але не сумні настрої визначають особливість творчого «я» Олеся. Поет усе життя залишався співцем життєстверджувальних настроїв і переконань. Хотілося б, щоб тим оптимізмом пройнялися і ми, його сучасні читачі.

«З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ…» (За творчістю Олександра Олеся)

10 клас, Твори з української літератури, , ,

Неповторність творчості цього поета критика помітила одразу. Іван Франко високо оцінив самобутність таланту Олеся і захоплено привітав його першу збірку, хоча й іронізував над тим, що поета турбує тільки кохання.

Олександр Олесь — природжений поет, який вибудував власний світ слова й почувань. Час довів, що цей світ, в якому «з журбою радість об­нялась», не чужий сучасному читачеві.

Після свята в Полтаві на честь відкриття пам’ятника Котляревському О. Олесь усвідомив себе українським поетом, «здебільшого громадянсь­ким, й репрезентантом української інтелігенції того часу». Саме це усві­домлення дало поштовх буйному розквіту творчості Олеся в 1905—1907 роках. Недаремно його називали співцем революції 1905 року:

Я вірю в диво! Прийде час,— І вільні й рівні встануть люди І здійснять мрії всі ураз!

У революції Олесь бачив надію на національне відродження Украї­ни. Іноді він навіть піднімався до думки, що національна боротьба не­можлива без соціальної, але йому бракувало чітких ідейно-суспільних поглядів. Поет так і не зміг визначити соціальної суті революції. Настрої поета різко змінюються від бойових, закличних до трагічних:

Сьогодні більш не раби: Лунають гасла боротьби!

І зовсім протилежні:

Іду, отруєний, прибитий, Іду, несу пекельний біль.

Своє поетичне кредо О. Олесь визначив у вірші «З журбою радість обнялась». Так, як не буває радості без журби, так і журби без радості. Напевно, життя — це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю, щастям. Хіба могла б людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль. По-моєму, у мистецтві, як і в житті, немає «білого» без «чорного». Від того, як складається життя митця, залежить настроєва тональність його твор­чості. Недаремно на цьому наголошував Іван Франко.

О. Олесь і сам не знав, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття од­наково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Звичайно, журба з радістю в обіймах — це образ самого життя. Образ цей динамічний: радість летить, журба спиня, потім знову все по­вторюється. У нескінченній боротьбі між собою ці двоє протилежних почуттів розминаються на одну мить, а в наступну ще міцніше зливають­ся в обіймах. Їх не можна розняти, спинити, пізнати. Їх можна лиш відчути і передати словом, яке вражатиме в самісіньке серце, якщо воно правди­ве. А що таке правда життя? Вона у постійній зміні почуттів, у взаємо­зв’язку радості й туги. О. Олесь пише про це так:

Літає радість, щастя світле, Дзвенять пташки в садах рясних, Сміються знову трави, квіти. А сльози ще тремтять на них.

Тему журби і радості Олександр Олесь продовжує у вірші «Айстри». Життя квітів — це життя людей, в якому одні прагнуть спокою й при­марного щастя, інші ж, навпаки, — борні й діяння. Олесеві айстри марять про сонячні дні й весну і раптом бачать, що навколо — тюрма і жити мар­но. Вони вмерли, і над їхніми трупами засяяло сонце. Доля випробовує людину горем, смертю, нещастям для того, щоб перемогла надія. Життя не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти — вони загинули, так і не дочекавшись сонця. Алегорія вірша зрозуміла: не кори­тися долі, а здобувати її і вірити, адже сонце обов’язково засяє. О. Олесь іронізує над айстрами: «І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх». Він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про «ясну казку», де вічна весна. «Айстри» — це поезія про квіти, по-справжньому олюдне­на автором. Вірш спонукає замислитись і відчути, що життя дається лю­дині один раз і треба його прожити гідно. Зломлена, упокорена людина мертва для світу, несхитна — вічна, невмируща.

Після прочитання поезії «Не слів мені, а стріл» стає зрозумілим став­лення О. Олеся до слова. Поетове слово — це і стріла, що влучає в серця катів та зрадників, й іскра, яка запалює душі вогнем нескореності, й ніжна хвиля, що піснею тамує народний біль. У поезії «Слово рідне! Орле скутий!» Олесь не оспівує слово, як у попередньому вірші, а закликає його спочатку стати мечем, а в наступному рядку — сонцем. Сонце і меч — протилежні символи. І це не є свідченням мінливості думки автора. Слово, в розумінні Олеся,— це єдність протилежностей. Це скутий орел, співочий і забутий грім. І сила слова в тому, що слово-сонце, освітивши край, вселяє надію в безсмертя народу. О. Олесь переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово.

Для Олександра Олеся доля рідної землі, як і його особиста, не­віддільна від долі рідного слова. Можливо, саме тому, коли Олесь опи­нився в еміграції, його надія так і не піднялася до тих висот, яких вона сягнула тоді, коли митець був разом зі своїм народом. Втратився крев­ний зв’язок, який живив творчість Олеся. А без рідного краю він пере­став бути самим собою. Він хотів і не зміг повернутися до себе, хоча ще в 1907 році писав:

Я в полі буду сам стояти, Шаблі ворожі відбивати. О, не лякайте! В мене крила, В крові — огонь, в душі — любов…

У багатьох своїх поезіях О. Олесь використовує принцип теза — антите­за: журба — радість, життя — смерть, пам’ять — безпам’ятство, боротьба — упокореність. Як нероздільні ці поняття, так і творче єство поета невіддільне від його людської долі. Чим жорстокіше життя — тим загартованіше слово, міцніша віра. Улюбленець долі навряд чи стане справжнім митцем. Він не знає, що таке вибір, бо за нього вибирає життя. Однак, лиш вибираючи між славою і честю, правдою і вигодою, нарешті, життям і смертю, росте сумлін­ня. Чим глибше його коріння в людській душі, тим праведніший вибір. Якщо людське сумління німе, то сумління поета має гучний голос, який озиваєть­ся до мертвих, живих і ненароджених, до земляків і чужинців, щоб утверди­ти істину істин: світ вічний і могутній для людини в щасті і в стражданні.

Олександр Олесь звичайно знав, що не буде іншої весни, іншої лю­бові, іншої рідної землі, іншої долі, ніж та, яка є, в якій нерозривно з «жур­бою радість обнялась». Можливо, іноді поет шкодував за тим, як склало­ся його життя, проте мужньо зносив удари долі, не складав руки, а працював до останнього свого подиху. Олесь любив життя і знав йому ціну. Про це свідчать останні поетові рядки:

Життя минає, наче сон У пущі, серед лісу. І вже чиясь страшна рука Береться за завісу. Постій! Ще вечір не погас, Ще певний шуму праліс. Ще серце кров’ю не зійшло, Пісні не доспівались!

Олександр Олесь (1878-1944)

Біографії письменників, , , , , , ,

Олександр Іванович Кандиба (Олександр Олесь — літ. псевдонім) народився 5 грудня 1878 р. у м. Крига (тепер Білопілля) на Сумщині в заможній селянській родині. Після закінчення сільської школи навчався в Дергачівському училищі. 1903 року він закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював статистиком у земстві та ветеринарним лікарем на київських бойнях. 1912 року О. Олесь виїздив за кордон, до Австрії та Італії, де зустрічався з І. Франком та О. Кобилянською. Поет радісно вітав Лютневу революцію 1917 р. У лютому 1919 р. О. Олесь у складі дипломатичної місії УНР виїхав до Угорщини. Пізніше він жив у Відні та Берліні, остаточно оселився в Празі, де й провів решту життя. Помер О. Олесь 22 липня 1944 р. в Празі. Його син Олег Кандиба (1907— 1944) також став відомим українським поетом (писав під псевдонімом Олег Ольжич).
Перша поетична збірка О. Олеся «З журбою радість обнялась» вийшла 1907 р. у Петербурзі. Поет вніс до української літератури нові образи і ритми. Відсутність повчального тону в поезіях О. Олеся сприймалася сучасниками як розрив із попередньою народницькою традицією. Поряд із традиційними романтичними мотивами поет уживав символічну систему образів, прагнучи за допомогою символів та алегорій осягнути приховану сутність життя («Айстри», «Лебідь» та ін.). Провідне місце у першій збірці поета також посідали твори, пов’язані з революцією 1905 р., що стали яскравим зразком української громадянської поезії («Ой не квітни, весно,— мій народ в кайданах», «Капітану Шмідту», «З військом за волю боролися ми.» та ін.). Пізніше виходили друком збірки поезій, які автор позначав римськими цифрами: 1909 — ІІ, 1911 — ІІІ, 1914 — IV, 1917 — V. Уже в третій збірці домінують мотиви страху й розпачу перед завтрашнім днем, журби та зневіри в можливостях людини, впевненістю, що людське життя є лише забавою в руках певних вищих сил, сліпого фатуму. О. Олесь вважається одним із зачинателів українського модернізму. Модерністська основа світовідчування поета проявилася у трагічному протиставленні мрій і реальності, минущого й вічного.
Лютневій революції присвячені вірші «Воля! Воля? Сниться, може?..», «1 Мая», «Лебідь», «О слово рідне! Орле скутий!», сповнені надії на відродження України. В еміграції вийшли збірки «Чужиною» (1919), «Кому повім печаль мою» (1931), в яких відчутні ностальгічні мотиви туги за батьківщиною, та сатирична збірка «Перезва» (1921). Написав О. Олесь багато віршованих казок для дітей та книжку «Княжі часи. Минуле України в піснях» (1930). Він є також автором драматичних творів («По дорозі в Казку», «Золота нитка», «Танець життя», «Над Дніпром», «Ніч на полонині»), прозових творів та перекладів з інших мов. Щирі та емоційні поезії О. Олеся, покладені на музику, стали популярними українськими романсами.