Архів позначки: Олександр Довженко

«ЩОДЕННИК» О. ДОВЖЕНКА — ВРАЖАЮЧИЙ ДОКУМЕНТ ТРАГІЧНОЇ ДОБИ

11 клас, Твори з української літератури, , , ,

Що таке «Щоденник» О. П. Довженка? Це збірка окремих розрізнених записів письменника більше ніж за десятиліття. З точки зору логіки це, ма­буть, важко назвати художнім, літературним твором. І все ж це твір, причому мистецький, високохудожній, бо пронизаний наскрізною гуманістичною ідеєю, освітлений любов’ю автора до життя, до людини. Разом із тим проникнутий гострим осудом жорстокої тоталітарної системи, яка нівечила народ фізично і морально, приводила його до жахливого рабського становища.

Можна не читати багатьох книг про війну, щоб уявити собі той тра­гічний і героїчний час. Варто переглянути «Щоденник» О. П. Довжен­ка — і знайдеш відповіді на всі болючі питання: чому на першому етапі довелося так багато відступати, чи виправдані оті безмірні жертви наро­ду, за які провини мільйони людей, що пережили окупацію, знову потра­пили в табори, але вже сталінські.

Окремими епізодами, замальовками Довженко подає величну картину безприкладного героїзму народу в боротьбі з німецько-фашистськими за­гарбниками. Це розповіді про хлопчика Тараса, що помстився за вбитого батька-партизана, про дідів-перевізників, новітніх сусаніних, про жінок, яки­ми прикривалися німці при наступі, а ті кричали: «Стріляйте по нас, не жалійте! Рятуйте себе і Україну — скривавлену Матір!», про мужніх мат­росів, які співали, йдучи роздягненими по лютому морозу в Києві на стра­ту, і безліч інших.

Не можна спокійно читати Довженкові примітки про те, що за час війни на фоні збіднілої виснаженої нужденної народної маси з’явилося багато задоволених життям людей. Ось «сотня наркомів. Всі молодого і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені. Багато їдять і ча­сто… » Після перемоги над ворогом ці наркоми не їздили по селах, що пе­режили окупацію, не втішали вдів і сиріт, не допомагали пораненим. Вони вудили рибу в Дінці, їли смачні страви, розповідали анекдоти і годинами розмовляли по державному апарату зі своїми дружинами і коханками.

При цьому вони не забували лише одного: дотримуватися «пиль­ності». Білгородський комендант вирішив перевірити документи на пе­реправі, де скупчилася величезна кількість машин і людей. Це надовго затримало їх проходження через міст, налетіли ворожі літаки і все роз­бомбили. Загинуло більше тисячі людей і вся техніка. З болем описує Довженко загибель Шостої армії. Коли з німецького «мішка» якимсь ди­вом вирвався один із командирів і попросив термінової допомоги (а ще можна було врятувати тисячі бійців!), його арештували, почали допиту­вати. Тим часом рештки армії загинули. Чи не злочинна ця «пильність» і дурість?

Письменник звертався до командування з проектом, як використати той мільйон оточенців, що скупчився у прифронтовій смузі, на користь діючій армії. Адже вони ще не зрадники, не злочинці, могли б служити добрим поповненням у війську, в партизанських загонах. Але до його дум­ки не прислухалися…

Довженко завжди обурювало, що при всіх негараздах офіційні по­відомлення бадьорі й оптимістичні: «Наші трибуни робили якісь невідомі майстри з особливого дерева і, мабуть, закляли, заворожили їх. Бо з них ніхто не міг сказати правди, навіть найбільші сміливці». Звичайно, це ще один наслідок тиску тоталітарної системи, яка нещадно переслідувала і нищила усіх «інакомислячих».

Митець вболівав і про «заблудні душі» дезертирів, бо їх так багато у нас було, вважаючи, що це горе їхнє, а не вина: «Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей».

Недаремно письменник ніби обмовлюється про те, що хотів подати заяву для вступу до Комуністичної партії, але «не бачив там чистих рук».

Навіть у літературі — суцільний обман. Довженко пише, що убитих — мільйон, а герой один — Люба Земська. І далі іронічно-болісно додає: «О Україно, як же ти збідніла героями!».

Якими б печальними, похмурими і вражаючими не були нотатки пись­менника, оптимізм, віра у свій народ все ж переважають у нього. Довженко описує, як за кілометр від фронту бійці і командири орють і сіють.

Повоєнні Довженкові записи сповнені планів, проектів реформу­вання в галузі освіти, культури, виховання молодого покоління, архі­тектури, літератури. Як і тими думками, що все це залишається, на жаль, не почутим, не зреалізованими. І зараз, через кілька десятиліть, дихає на нас із «Щоденника» могутній, самобутній талант геніально­го Довженка.

ОБРАЗ АВТОРА У «ЩОДЕННИКУ» О. ДОВЖЕНКА

11 клас, Твори з української літератури, , ,

Існує така думка, що найбільші муки — це муки совісті. То ж, робля­чи підсумок свого життя, Олександр Петрович Довженко записує в що­деннику: «Мені сорок вісім років. Моєму серцю — шістдесят. Воно зно­силося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв’ялила його». І додає: «Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління». У цьому — весь Довженко. Прав­дивий, суворий і безкомпромісний у питаннях справедливого ставлення до народу і вразливий, беззахисний в особистому житті, яке, власне, й не було особистим, а все віддане людям, праці на добро. На більше ніж чо­тириста сторінок друкованого тексту — лише кілька рядків про свою лю­бов до дружини і друга Юлії Солнцевої, про свою хворобу і матеріальні нестатки. То ж його твір можна назвати не «Щоденником» О. Довженка, а щоденником українського народу, вірним сином якого письменник був навіть у своєму «московському засланні».

Зі скупих записів перед нами постає перш за все людина — громад­ський діяч, із глибоким державним мисленням, мудрими і далекогляд­ними планами перебудови недосконалого світу.

Довженка турбує і стан справ у колгоспному селі, коли людину фак­тично «відлучили» від землі, не дали змоги відчути себе господарем на ній. Письменник пропонує наділити селян великими (до гектара)

земельними ділянками, щоб вони могли на них трудитися й мати моральне та матеріальне задоволення, виховувати в дітей любов до праці на землі.

Особливо турбує митця стан виховання молоді. Він пише, що необхідно відразу після війни переглянути усю систему шкільного і дошкільного ви­ховання. Потрібно, щоб діти знали справжню історію свого народу, щоб у них виховувався патріотизм та людська гідність. Те ж стосується й безправного в суспільстві учителя, без якого неможливо виховати «гарну молодь».

Олександр Петрович, спостерігаючи, як фотокореспонденти і журналі­сти намагаються якнайбільше зафіксувати жахливі картини війни, думає про те, що людська душа — це чаша для горя. І коли ця чаша повна, скільки не лий — уже більше не поміститься. Отже, мабуть, не це вже потрібно народу від літератури, а необхідне виховання на чомусь доброму, на прекрасному.

Глибоко іронічні й саркастичні нотатки письменника про чиновників, бюрократів, які дістали високі посади, не маючи для цього ні хисту, ні знань, самі нещасливі і роблять навколо сотні, а то й тисячі нещасливих людей.

Вражає сміливість висловлювань письменника, його критичний та да­лекоглядний розум. Адже за кожен рядок, коли б він потрапив свого часу до відповідних органів, можна було б поплатитися не лише волею, а й життям. Митець відчуває, що може зробити більше, ніж знімати хороші фільми й писати книги, але до державної діяльності його «не пущено».

Не обов’язково читати біографію письменника, щоб уявити його собі. Варто почитати «Щоденник», і перед нами постане геніальна, мудра, розваж­лива у своїх помислах і справах людина, справжній патріот і вірний син ук­раїнського народу з масштабним, різнобічним, далекоглядним і навіть про-вісницьким мисленням. Разом із тим це людина вразлива, ніжна, беззахисна перед чиновницьким бюрократизмом, байдужістю і тупістю. І глибоко нещас­на. Бо не може бути така людина, як Довженко, щасливою, коли нещасний її народ. Хоч своє призначення митець бачив у житті «для добра і любові».

ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНІСТЬ АВТОРА У КІНОПОВІСТІ «УКРАЇНА В ОГНІ»

11 клас, Твори з української літератури, , , ,

Читаєш кіноповість «Україна в огні», дивуєшся і захоплюєшся. Якою поетичною силою, художньою майстерністю треба володіти автору, щоб читач усім серцем проникся болями і трагедіями народу, думав над проблемами твору, як над своїми власними, що зачіпають за живе, болять, як рани.

Сценарій фільму «Україна в огні» складається з п’ятдесяти епізодів-картин, а кожна з них — з певної кількості кінокадрів. Але це ще й кіно­повість, тому можна говорити про розділи. Епізоди, що лягли в основу цих розділів,— надзвичайні, виняткової сили, що виростають до символів: люди у ярмах і шлеях у середині ХХ століття орють землю; цнотлива і скромна дівчина відчайдушно пропонує себе першому стрічному, але нашому вої­ну, щоб не дістатися ворогові; хлопець обіцяє коханій повернутися до неї за будь-яку ціну, хоч бронзовим пам’ятником за вікном; двоє українців ду­шать один одного на колючому дроті концтабору за переконання; батько записує дочку на німецьку каторгу; син-дезертир вбиває власного батька; мати гонить сина-поліцая дрючком у партизани. Світ знову розколовся на «своїх» і «чужих» незалежно від ступеня кровної спорідненості. То ж кож­на така картина — відображення кричущих протиріч, якими сповнене життя нашого народу, відображення безмежної як зовнішньої, так і внутрішньої трагедії України. Прийом контрастів, часто вживаний автором, виправдо­вує себе у творі, бо саме це стало основою негараздів, «суперечливих траге­дійних стиків» у нашому суспільстві під час війни.

Батальні сцени описані Довженком із неабияким знанням стратегії і тактики ведення бою. Ось лише один приклад:

«Огонь… Огонь… Огонь. Танки репались і перекидались, і горіли, як на страшному суді. Горіло залізо, горіла сталь. Шалений вогонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гар­мати вертілись у них у руках, як іграшки.

Літали зграї переляканих, знавіснілих птиць. Лисиці дрижали в но­рах… Вовки в кущах, наївшись людського м’яса, припадали черевами до землі. …Вони повзали, не сміючи навіть вити, і клацали зубами. Вовчиці плакали.

Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій. Тут боролося безсмертя із смертю».

У поетичній стилістиці сценарію чільне місце належить метафорі, пер­соніфікації та алегорії. Їх зустрічаємо скрізь у творі: «Степи гнівом утопта­но та прокляттям, та тугою, та жалем», «на другий день затужила вся вули­ця», «плакав вагон», та й сама назва твору метафорична — «Україна в огні».

У композиції письменник використовує й такі прийоми, як описи сну чи видіння. Вони виконують роль ретардації (гальмування) дії для глиб­шого її осмислення (тяжкопораненому Василю Кравчині на операційно­му столі ввижається-пригадується, то як його витягають із палаючого танка, то як він керує атакою, то як падає від вибуху ворожої гранати.

Сон Ернста фон Крауза про те, як його піймали партизани і покара­ли за скоєне, є передбаченням подій, що незабаром стануться.

У кіноповісті більша, ніж у звичайному епічному творі, роль підтек­сту — він посилює психологізм твору. Так, замість тривалого діалогу між Запорожцем і Забродою, в якому було б передано всю напругу їхньої взає­мної ненависті, автор дає одну-єдину фразу: «…вони подали один одно­му руки, розстрілявши тут же один одного очима».

Здавалося б, у такому серйозному, трагедійному творі не до жартів. Але письменник вірний правді життя і показує ще одну рису українського національного характеру — вміння посміятися над собою та над іншими навіть у найскладніший час. Це, на мій погляд, іде від наших славних предків — мужніх козаків-запорожців, що сміялися ворогові в лице, навіть сидячи на палі.

Найбільше у повісті жартує і діє з гумором Мина Товченик. Він умуд­рився підслуховувати ворогів у самому штабі, сидячи на печі. Але не втри­мав язика і вирішив висловити вголос свою думку про Гітлера. На пи­тання окупантів, які його схопили, де Запорожець, він відповідає: «Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча… » Мина кмітливо втікає від поліцаїв знову на піч, а коли його ще раз піймали, то, щоб відтягти свою страту, починає з натхненням співати фашистський гімн так, що окупан­ти вимушені були завмерти струнко в офіційному вітанні. На щастя Тов­ченика саме в цей момент нагодилися партизани, і той, «знявши петлю, почав по-хазяйськи складати вірьовку».

Отже, О. П. Довженко у кіноповісті «Україна в огні» показав себе визначним майстром пера, людиною з гарячим серцем, якій болять рани народні і яка вірить у безсмертя свого рідного народу.