Олександр Іванович Кандиба (Олександр Олесь — літ. псевдонім) народився 5 грудня 1878 р. у м. Крига (тепер Білопілля) на Сумщині в заможній селянській родині. Після закінчення сільської школи навчався в Дергачівському училищі. 1903 року він закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював статистиком у земстві та ветеринарним лікарем на київських бойнях. 1912 року О. Олесь виїздив за кордон, до Австрії та Італії, де зустрічався з І. Франком та О. Кобилянською. Поет радісно вітав Лютневу революцію 1917 р. У лютому 1919 р. О. Олесь у складі дипломатичної місії УНР виїхав до Угорщини. Пізніше він жив у Відні та Берліні, остаточно оселився в Празі, де й провів решту життя. Помер О. Олесь 22 липня 1944 р. в Празі. Його син Олег Кандиба (1907— 1944) також став відомим українським поетом (писав під псевдонімом Олег Ольжич).
Перша поетична збірка О. Олеся «З журбою радість обнялась» вийшла 1907 р. у Петербурзі. Поет вніс до української літератури нові образи і ритми. Відсутність повчального тону в поезіях О. Олеся сприймалася сучасниками як розрив із попередньою народницькою традицією. Поряд із традиційними романтичними мотивами поет уживав символічну систему образів, прагнучи за допомогою символів та алегорій осягнути приховану сутність життя («Айстри», «Лебідь» та ін.). Провідне місце у першій збірці поета також посідали твори, пов’язані з революцією 1905 р., що стали яскравим зразком української громадянської поезії («Ой не квітни, весно,— мій народ в кайданах», «Капітану Шмідту», «З військом за волю боролися ми.» та ін.). Пізніше виходили друком збірки поезій, які автор позначав римськими цифрами: 1909 — ІІ, 1911 — ІІІ, 1914 — IV, 1917 — V. Уже в третій збірці домінують мотиви страху й розпачу перед завтрашнім днем, журби та зневіри в можливостях людини, впевненістю, що людське життя є лише забавою в руках певних вищих сил, сліпого фатуму. О. Олесь вважається одним із зачинателів українського модернізму. Модерністська основа світовідчування поета проявилася у трагічному протиставленні мрій і реальності, минущого й вічного.
Лютневій революції присвячені вірші «Воля! Воля? Сниться, може?..», «1 Мая», «Лебідь», «О слово рідне! Орле скутий!», сповнені надії на відродження України. В еміграції вийшли збірки «Чужиною» (1919), «Кому повім печаль мою» (1931), в яких відчутні ностальгічні мотиви туги за батьківщиною, та сатирична збірка «Перезва» (1921). Написав О. Олесь багато віршованих казок для дітей та книжку «Княжі часи. Минуле України в піснях» (1930). Він є також автором драматичних творів («По дорозі в Казку», «Золота нитка», «Танець життя», «Над Дніпром», «Ніч на полонині»), прозових творів та перекладів з інших мов. Щирі та емоційні поезії О. Олеся, покладені на музику, стали популярними українськими романсами.
Архів позначки: Олег Ольжич
Неоромантизм поезiї Олени Телiги
Неоромантизм поезiї Олени Телiги
Романтизм як лiтературна течiя виник на початку ХIХ сторiччя, але вiдновився через сто рокiв у оновленiй формi -неоромантизму. З самого початку головними темами романтизму були протиставлення мрiї i дiйсностi, буденного та героїчного, надзвичайного. Романтики зображу вали винятковi, особливi характери, що розкривалися у надзвичайних обставинах, але якщо власне романтизм часто грiшив вiдривом вiд дiйсностi, прагненням зобразити екзотичнi й навiть фантастичнi ситуацiї, змальованi химерними, контрастними i яскравими фарбами, представники неоромантизму описували тими ж засобами дiйснiсть першої половини ХХ столiття, насичену реальними революцiйними перетвореннями, вiйнами, боротьбою. Великi, надзвичайнi подiї вiдбувалися на очах поетiв i письменникiв, їх не треба було переносити в потойбiчний свiт, iсторичне минуле або у далекi країни. Бiльше того – значна частина митцiв безпосередньо брала участь у боротьбi, а не лише оспiвувала борцiв, що, природно, створювало реалiстичнiсть через справжнє знання теми.
Початок будь-якої iсторичної буремної доби мимоволi пробуджував у людях мрiї i надiю, вимагав не лише рацiонального, а й емоцiйного трактування того, що вiдбувалося. Але, крiм бiльшої наближеностi до дiйсностi, неоромантизм мав ще одну суттєву вiдмiннiсть вiд течiї-попередника: полiтичне зумовлення, що розкидало естетично близьких митцiв по рiзних таборах – “революцiйної романтики”, що iдейно грунтувалася на своєрiдному месiанiзмi свiтової пролетарської революцiї, та неоромантизму нацiонально-визвольної боротьби, що набув розквiту трохи пiзнiше: напередоднi й пiд час Другої свiтової вiйни.
Особливе мiсце посiдає у цьому напрямi “Празька школа” українських письменникiв, учасниками якої були такi яскравi митцi, як Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Юрiй Драган, Олег Ольжич, Юрiй Липа та Олена Телiга. Неоромантичнi засади пiдсилювалися у цiєї групи синтезом символiстичних, iмпресiонiстичних i реалiстичних засобiв поетичного творення.
Творчiсть О. Телiги вирiзнялася серед творчостi iнших представникiв “Празької школи” особливою темою, яку можна назвати “кохання i боротьба”, або “чоловiк i жiнка у боротьбi”.
Цей мотив виник не випадково: його покликала до життя бiографiя самої Олени Телiги. Ця жiнка, що у дитинствi не знала навiть української мови, пiсля одруження стала одним з видатних дiячiв українського нацiонально-визвольного пiдпiлля i загинула у боротьбi з нiмецьким фашизмом. Хто сказав, що великi почуття лишилися у сивiй давнинi? Кохання привело О. Телiгу до боротьби, та залишилося в її творчостi назавжди.
Її вiршi мають автобiографiчний елемент, але не зводяться до автобiографiї. Скорiше це розмiрковування над ролями чоловiкiв i жiнок, що пристали до боротьби, якi, на думку О. Телiгi, не однаковi:
Бо ми лише жiнки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся i крiпись.
Iнакше кажучи, на її думку, призначення жiнки – морально пiдтримувати чоловiкiв-борцiв, надихати їх на боротьбу, а вже потiм брати у нiй участь особисто, бо саме життя не дозволяє iз спокiйною совiстю обмежуватися господарством i звичними “жiночими обов’язками”:
Що нам щастя солодких звичок
У незмiнних обiймах дому –
Може завтра вже нас вiдкличе
Канонада грiзного грому.
Чоловiки мають бути першими, їхня справа – вiдкривати новi шляхи й ставати до бою, бути першопрохiдцями боротьби, подавати приклад. Та це не означає, що жiнки лишаються пасивними:
Ми ж, радiстю життя вас напоївши вщерть –
Без металевих слiв i без зiтхань даремних
По ваших же слiдах пiдемо хоч на смерть!
Отже, розмежування ролей, але водночас i єднiсть в iм’я спiльної iдеї – визволення Батькiвщини. Боротьба майже така сама, але й iнша: в нiй менше жорстокостi, бiльше жертовностi та натхнення, менше кровi та бiльше мрiї, романтики у кращому значеннi цього слова, бiльше свiтла. Цим, насамперед, i приваблює поезiя Олени Телiги: чуттєва, емоцiйна, але позбавлена манiрностi та “зiтхань даремних”. Не кожен здатен зберегти гуманнiсть у вирi боротьби, але Телiзi це вдалося.
А душа вклоняється просторам,
I землi за свiтлу радiсть – жить!
Мабуть, саме така боротьба, надзавданням якої є не лише величнi здiйснення, а життя, прекрасне i свiтле, гiдна того, щоб iснувати у душах людей. Тому не треба забувати, звертаючись до поезiї нацiонально-визвольної боротьби, про вiршi Олени Телiги, як про гуманнiсть, збережену в часи непримиримостi й вимушеної жорстокостi. Нiколи не варто забувати про свiтло i радiсть життя.
Нацiональний пафос поезiї Олега Ольжича
Нацiональний пафос поезiї Олега Ольжича
Серед питань, що стосуються особистостей митцiв та їхньої творчостi, є одне, яке рiдко порушується i на яке немає однозначної вiдповiдi. В українськiй лiтературi, мабуть, як нiде в свiтi, багато поетiв та письменникiв не лише спiвчували тiй або iншiй полiтичнiй течiї, а були водночас визначними полiтичними дiячами.
Звичка оцiнювати творчiсть поетiв за вiдповiднiстю тiй або iншiй iдеологiї зазвичай виправдана. Хто подiляє полiтичнi переконання поета, завжди некритично стверджуватиме, що вiн генiальний, навiть якщо насправдi той має посереднi здiбностi. Хто стоїть на засадах ворогуючої iдеологiї, так само заперечуватиме, що творчiсть полiтичного опонента хоч чогось варта. До того ж подiбний пiдхiд нерiдко породжував “флюгерiв” вiд поезiї, що завжди намагаються дотримуватись офiцiйного, “найзручнiшого” курсу. Та все ж таки часом треба переступати через iдеологiчнi забобони й вiдокремлювати подумки поета вiд полiтика в однiй особi, талант – вiд переконань. Але – наскiльки?
Цiлком справедливо ставити це питання щодо творчостi Олега Ольжича (Кандиби), голови проводу ОУН “мельникiвцiв”, якого називали поетом нацiонального героїзму.
Без чого не може бути справжньої творчостi? Без вмiння передавати свої думки i почуття за допомогою художнiх засобiв (для поета – це володiння словом). Але, крiм наявностi поетичної технiки, справжнього поета вiдрiзняє вiд поета-одноденки щира небайдужiсть до рiзних проявiв життя, глибина болю, що змушує сiдати за перо чи друкарську машинку.
Нi! Не бiленi стiни оцi i затишне подвiр’я.
Уночi висихають уста вiд розкритого неба.
Тiло рiвно горить.
I страшна, ще не збагнена правда
Розриває на ложi важкi i задиханi груди.
(“Нi! Не бiленi стiни…”)
О. Ольжич завжди писав про те, у що вiрив, i жив так, як закликав жити iнших у своїх вiршах. Любов до України була для нього не порожнiми фразами. Перед блискучим випускником одного з найповаж -нiших європейських навчальних закладiв стелилася широка путь. Вiн успiшно розпочав наукову дiяльнiсть, його вiршi почали друкуватися, але любов до рiдного краю змусила Ольжича повернутися з безпечного закордоння в Україну й почати боротьбу за її незалежнiсть. Що казати, далеко не кожна людина вiдмовиться заради iдеї вiд успiшної кар’єри. Та навiть обравши шлях боротьби, не кожен виявляється здатним пройти його до кiнця. У Ольжича сили вистачило. Недарма вiн писав:
Захочеш – i будеш. В людинi, затям,
Лежить невiдгадана сила.
Зрослась небезпека з вiдважним життям,
Як з тiлом смертельника крила.
(“Незнаному вояковi”)
Саме таким було життя цього поета. Пiд час нацистської окупацiї Ольжич зосереджував у своїх руках керування численними групами антинiмецького опору, був заарешований i помер вiд катувань, нiкого не виказавши.
Хiба не цей героїзм звучить у його вiршах?
…У змаганнi iз свiтом, у бої з самими собою,
Нам дано вiдрiзнити зле й добре, мале i велике
I прославити вiрнiсть, невиннiсть i жертву героя.
(“Був же вiк золотий…”)
Ольжич майже в усiх своїх вiршах оспiвує боротьбу за визволення Батькiвщини, навiть коли звертається до iсторичної тематики. Пафос любовi до України у нього насамперед є пафосом боротьби:
Так солодко в передчуваннi бою,
Не знаючи вагання i квилiнь,
Покiрну землю чути пiд ногою
I пити зором синю далечiнь.
Вiн проповiдує дiєву любов, тому важко знайти у нього рядки, присвяченi оспiвуванню краси рiдного краю, й зовсiм неможливо – зiзнання вiдкритим текстом, яке найбiльше полюбляють поети-популiсти. Але раз у раз виникає у вiршах Ольжича романтичний образ України, якої ще немає:
Над хижим простором Верхiв’я-Памiр
Слiпуча i вiчна, як слава,
Напружена арка на цоколi гiр –
Яснiє Залiзна Держава.
За таку Україну боровся поет, за неї вiддав вiн життя. I хто б що не казав про конкретику iдеологiї, яку вiн сповiдав, коли мета – щастя рiдної держави, все iнше стає другорядним (тим бiльш, що у поезiї Ольжича вiдобразилася саме мета, а не програмовi засади).
Любов до Батькiвщини – святе почуття. Головне, щоб не вмирало воно у людях. А шляхи до цiєї мети можуть бути рiзними, головне, щоб не зникало бажання їх шукати. У цьому й може допомогти поезiя, яка, там де йдеться про душу людини, її почуття i прагнення, стоїть вище за будь-яку iдеологiю, бо здатна надихати й на подвиги i на пошук.