Архів позначки: «Микола Джеря»

«ШИРОКО ДОЛИНОЮ МІЖ ДВОМА РЯДАМИ РОЗЛОЖИСТИХ ВЕРБ… » (І. Нечуй-Левицький — неперевершений майстер описів природи)

7 клас, Твори з української літератури,

Повість «Микола Джеря» називають одним із кращих творів І. С. Нечуя-Левицького. І одна з причин такого визнання — неперевершені опи­си природи. Академік О. Білецький зазначав, що «у нього [Нечуя-Левиць­кого] майже немає творів, куди пейзаж не входив би як обов’язковий елемент». Уже на першій сторінці повісті нас зустрічає Краса: «Серед до­лини зеленіють розкішні густі та високі верби», скрізь бачиш море садків. Звідусіль, з усіх куточків села плине багатство природи: «село наче в роз­кішних алеях». Природні барви буяють, полонять око читача: «левади розложисті й зелені», береги «оксамитові», «соняшники жовті», і над усим цим — сонце «несе золоте й срібне марево».

Розкішні, соковиті епітети, сміливі, часом несподівані метафори ство­рюють враження, що природа — ще один герой повісті. (Трава й осока «доходять» до самої води, Роставиця «в’ється гадюкою, передражнюючи здорові річки», ховається в дубовому лісі й утікає в Рось. Верби «одступились» од берега, там стара груша «вгніздилася» серед города і соняшники зовсім «заплуталися своїми жовтими головами в гіллі».)

На початку повісті перед нами постає небаченої краси природа, мо­лодий гарний парубок, кругловида дівчина, що зачаровує хлопця своїми співами. Але дуже швидко читач відчуває задушливу атмосферу кріпац­тва, нестерпний людський біль. На лоні такої краси ще жахливішими зда­ються всі біди селян, їхні нелюдські страждання. Але природа не зали­шається байдужою до людського горя. Вона і радіє, і співчуває, і обурюється разом із героями повісті. Як це часто буває в житті, природа набуває у повісті символічного значення. Повернувшись у рідне село після двадцяти років поневірянь, Микола приходить на ті місця, де вперше по­бачив Нимидору, розшукує стару грушу, пригадує всі подробиці: і криш­талеве листя, і жар-птицю, що ніби співала голосом дівчини.

Повість завершується, як і розпочинається, дивовижним пейзажем, який зігріває душу і залишає надію на краще.

Дослідники свідчать, що «небагато знайдеться письменників, які мог­ли б змагатися з Нечуєм-Левицьким у «почутті природи», в умінні її ба­чити й описувати. І завдання читача при цьому — вдумливо читати і на­солоджуватися красою, розсипаною на сторінках Нечуєвих творів.

МИКОЛА ДЖЕРЯ — БОРЕЦЬ ПРОТИ ПАНСЬКОГО ГНІТУ (За повістю І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»)

7 клас, Твори з української літератури, , , , ,

У повісті «Микола Джеря» зображено суперечності між закріпаче-ними селянами і поміщиками, засуджено кріпацтво та жорстоку екс­плуатацію. Іван Франко так сказав про головного героя повісті: «Історія всього українського селянства… написана в однім широкім образі Мико­ли Джері».

Микола — працьовитий, розумний, уміє читати, малювати, грати на скрипці. Одружившись з Нимидорою, починає задумуватися над своєю долею. Йому хочеться працювати не на пана, а на себе і свою родину. Без­вихідне становище підштовхнуло Миколу до відкритого протесту, за що був покараний паном. У Миколи запеклося серце, а в душі заворушила­ся думка помститися за себе, за батька, за Нимидору. Він не кориться поміщикові, бунтує, виступає на захист кріпаків, підбурює односельців не йти жати до пана, мстить осавулу за наклеп. В особі Миколи Джері пан бачить не тільки бунтаря, а й свого особистого ворога. І Микола ви­рішує тікати з села: «Піду… Бо тяжко мені жити, піду, а панщини таки робити не буду і в москалі не піду». Втеча від поміщика — своєрідний протест проти кріпосницької системи. В образі Миколи втілено риси на­ціонального характеру: волелюбність, нескореність, безстрашність. «Ми­кола хоч кріпаком родився,— писав І. Франко,— був, однако, з тих лю­дей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скоріше вломляться, а зігнути не дадуться».

УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО — ЖЕРТВА КРІПАЧЧИНИ (За повістю І. С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»)

7 клас, Твори з української літератури, , , , , , , , ,

У повісті І. С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» перед читачем постає галерея образів: Микола — головний герой, його батьки, дружина, односельці. Усі вони живуть в кріпацькій неволі, і ця обставина обумов­лює їхні долі. Це справжні трудівники землі, але вони змирилися із нево­лею і не бачать ніякого виходу.

Один із них — Петро Джеря, батько Миколи. «Високий, тонкий» чо­ловік, «з нужденним блідим лицем та смутними очима… » Глибокі змор­шки на щоках, на лобі, грубі руки — все це ніби казало, що йому важко жилося на світі. Скільки він вижав, перемолотив та перевіяв тими рука­ми хліба на панщині за свій довгий вік! Але та важка праця не принесла Джері нічого, окрім мозолів. Безправне становище зломило його волю, позбавило радості в житті. Врешті-решт, старий Джеря помер. Автор ро­бить висновок, що причина тому — непосильна праця і напівголодне існу­вання: «Важка праця виссала з його всю кров. Вся його сила пішла на чужу користь, в чужу кишеню… »

Трагічною є і постать Нимидори. Змалечку залишилася вона сиро­тою, довелося їй зазнати лиха в дядьковій хаті, а потім і в наймах. Після одруження вона розцвіла й була по-справжньому щаслива. Але знову — і тепер назавжди — життя було розтоптане кріпаччиною. Не витримав­ши наруги пана, її залишає коханий чоловік, батько єдиної донечки. Усі двадцять років чекала на нього, виглядала і вдень і вночі. Після смерті старої Джерихи зосталась у неї одна втіха — донька Любка. Та Нимидору зсушила, зів’ялила нужда. Лиха недоля зістарила її завчасу. Так і не поба­чивши Миколи, Нимидора померла. «Вмерла безталанною, як і родилась безталанною»,— свідчить автор.

Передчасно помер на чужині і Кавун — товариш Миколи. Утікши разом з іншими вербівчанами на сахарні, він знайшов там свою смерть. Змучене нелюдським життям, «все його живоття висохло до решти, до останньої краплі». Фраза автора лаконічна й змістовна: «Петро вмер на чужині між чужими людьми».

У своїй повісті І. Нечуй-Левицький доводить, що жертва кріпаччини — все українське село, бо такі суспільні порядки не тільки не дають мож­ливості розвиватися суспільним стосункам, а при корені знищують, руйнують людське життя, нівечать долі. Але надія є. Вогник її пломеніє в нескореній душі Миколи Джері, який усе своє життя нестримно проте­стує проти панів, заперечує рабство і поневолення.