Архів позначки: емігрант

СИМВОЛІЧНІСТЬ ОБРАЗУ КАМІННОГО ХРЕСТА В НОВЕЛІ В. СТЕФАНИКА «КАМІННИЙ ХРЕСТ»

Василь Стефаник увійшов в історію не лише української, а й світової літератури як автор правдивих соціально-психологічних новел із життя галицького селянства. «Мабуть, ніхто до Стефаника не показав селянсь­ку душу хлібороба у такому повному освітленні,— захоплено писав Ми­хайло Мочулевський,— ніхто не змалював так, як він, переживань цієї душі: відчай, резигнація, плач і сміх, сум і сподівання. Стефаник відкрив нам джерело ніжних порухів селянської душі».

Єдиний твір присвятив Василь Стефаник темі еміграції. Це новела «Камінний хрест». В основу новели покладено справжній факт. Штефан Дідух, односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. Він і понині стоїть на найвищому горбі в Русові. «Він дуже не хотів покидати свого камінистого грунту,— згадував Стефаник,— та діти, невістки і доньки не давали йому життя.» Та справжніми прототи­пами головного героя були тисячі емігрантів, долею яких турбувався пись­менник упродовж трьох років. На Краківському вокзалі Стефаник бачив сині, спечені губи, підпухлі від плачу дитячі очі і чув захриплий від го­лосінь та зойків голос матерів. Уже там, на вокзалі, почалась творча робота над «Камінним хрестом». Довга, болюча, виснажлива.

Душу емігранта Стефаник знав, як свою власну, муки і болі його му­чили і боліли відчутніше. Він бачив марність надій мужицьких, знав, що чекає їх там, у далеких краях, тому так наполегливо, вперто розгонив ілю­зійне марево еміграційного щастя.

Іван Дідух — селянин, що своєю працею досяг середніх статків. Пор­трет свого персонажа В. Стефаник подає у зіставленні з конем, щоб підкреслити виснажливу працю селянина. Це зіставлення набуває сим­волічного значення: в умовах капіталізму людина доведена до стану ро­бочої худоби. Після десятирічного перебування у війську Іван повернув­ся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатину і горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». На нього ви­тратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився і постарів. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і ней­мовірними зусиллями, Дідух змушений залишити. Шість розділів нове­ли містять цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найго­ловніше — трагізм розставання з рідною землею. Пройнятий страшною тугою, Іван Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він неначе закам’янів. Причину своєї туги Іван пояснює людям сам: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Намагаючись розвія­ти сумний настрій Івана, сусіди розраджують: «То вже, Іване, пропало. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ой, здолали нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати.» У цих словах розради страшна правда селянського життя й еміграції. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Не даремно Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. «Хотів-єм кілька памнєтки по собі лишити… » — несміливо признається він краянам. Йому стало легше: і від того, що ви­повів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчан догля­дати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, па­м’ять про нього в людей. І це найважливіше.

Психологічне напруження досягає апогею в шостому розділі. Тугою пройняті всі присутні, «ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що навис­ла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірва­ло — такий був плач». Не пам’ятаючи, що робить, Іван «ймив стару за шию і пустився з нею в танець». І зупинився тільки тоді, коли побачив хрест. Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів. Він не тішить себе ніякими ілюзіями, бо переконаний, що Канада — це могила для нього і дружини: «Куди цему, ґазди, йти печі? Аді, видши, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу».

Життєва доля Дідуха — трагічна. Усі його зусилля змінити життя, по­кращити його закінчуються безрезультатно. Спів Івана і старого Михай­ла, в якому слова йшли, «як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно. дрожить подертими берегами, як перед смер­тю», підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марно втрачених сил молодості. І цей сумний спів старими мозолистими голосами стає алегоричним виразом народного горя і страждань.

Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні страж­дання і терпіння не тільки Івана Дідуха, а й усього народу, який хилиться під кам’яною вагою гніту. Викинутий на берег камінь, Канада-могила, камінний хрест виступають символами трагізму українського селянина-емігранта.

Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який все жит­тя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Усі епізоди новели підпорядковані головному завданню — розкрит­тю теми народної недолі, людського горя і водночас сподівань трудівників на краще майбутнє.

Новела «Камінний хрест» відразу ж одержала високу оцінку критиків. Новелою захоплювалися І. Франко, Леся Українка. «Страшно сильно пи­шете Ви, — ділилась своїми враженнями від прочитаного «Камінного хреста» Ольга Кобилянська. — Так, якби-сти витесували потужною ру­кою пам’ятник для свого народу». Та найсильніше враження справила новела на канадських емігрантів. Мирослав Ірчан у листі до Стефаника писав: «Якби був знав, може, й не читав би. Тяжко дивитися, як сиві го­лови хиляться додолу і старі очі плачуть». Плачуть, бо згадують себе, зга­дують ті давні літа, як вибиралися за море шукати щастя. Далеко не кож­ний емігрант знайшов його. Пошуки заробітків виснажували, клімат душив, ностальгія вбивала. Вмирала остання надія в селян покращити свою долю, вирватися з безпросвітної нужди через еміграцію.

Василь Стефаник писав, що його творчість була важкою ношею як для її творця, так і для читачів: «Я робив, що міг. І все, що я писав, мене боліло». Тодішня соціальна дійсність не давала змоги для радості народної. Слово селянина, пропущене через серце і душу письменни­ка, ставало зболеним, як і його бідняцька доля. Мені здається, саме тому так глибоко западало в душі людей Стефаникове слово, пробуджува­ло в них добро й гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу — це те, що і сьогодні хвилює мільйони.

Життєва основа роману Василя Барки “Жовтий князь”

Життєва основа роману Василя Барки “Жовтий князь”
Ранiше слово “емiгрант” викликало в мене негативнi емоцiї, а зараз я, навпаки, шукаю твори емiгрантiв, щоб прочитати правду про долю України. Я вдячна Вам, Василю Барка, Вам, Улас Самчук, Вам, Iване Багряний за те, що ви знайшли у собi смiливiсть i дали повну картину того страшного явища в Українi – голодомору.
Не знаю чому, але я беззастережно повiрила цим авторам. Уже накопичилося досить iнформацiї, щоб мати уявлення про той страшний, 33-й рiк. Пухли старi й малi, вимирали роди i села, назавжди зникали прiзвища; смерть чигала по селах i мiстах, не випускаючи iз рук своєї кривавої коси. 1933 року Україна була бiльш схожа на поле бою або суцiльну могилу.
В село весна повзла на лiктях,
Повзла по мертвих i живих.
Голод свiдомо планувався ще з лiта 1932 року. Плани здавання зерна державi були вищими, нiж реальний урожай. У жовтнi 1932 року партiйно-державна верхiвка ухвалила холоднокровне рiшення: вийти з кризи шляхом конфiскацiї запасiв зерна у хлiборобiв. За кiлька мiсяцiв надзвичайнi комiсiї пiд керiвництвом найближчих спiвробiтникiв генсека – Кагановича, Молотова, Постишева – викачали з українських селян внутрiшнi фонди – продовольчий, фуражний, насiнневий. Представники мiсцевої влади органiзували в селах спецiальнi бригади, якi викликали по одному всiх селян, вимагали негайно на станцiю вiдвезти мiшок зерна. Вiдпускали тiльки пiсля того, як селянин погоджував ся. Це було не хлiбоздавання, а розбiй. Багато селян накладали на себе руки.
Архiвнi документи i газети свiдчать, що в усiх мiсцевостях України, крiм прикордонних, були подвiрнi обшуки з конфiскацiєю всiх запасiв їжi, заготовлених людьми до нового урожаю. Це було карою за нiбито куркульський саботаж хлiбозаготiвель, а фактично – акцiєю, свiдомо спрямованою на фiзичне винищення селянства.
Голод лютував, Сталiн на Пленумi ЦК цинiчно заявив: “Ми, безперечно, досягли того, що матерiальне становище робiтникiв i селян по-лiпшується з року в рiк. У цьому можуть сумнiватися хiба що тiльки запеклi вороги Радянської влади”. Люди у селах їли мишей, щурiв, горобцiв, траву, борошно з кiсток, кору дерев. Тисячi селян iшли в мiста, намагаючись урятуватися, але дороги були блокованi i селянам хлiба не продавали. Були випадки, коли батьки пiдкидали своїх дiтей, просто їх кидали, їли жаб, трупи коней i навiть люди їли людей. Це був суцiльний жах, за рiк в Українi вимерло з голоду до 10 млн чоловiк. I що найстрашнiше – зареєстровано 10 тисяч судiв над людожерами. Так це тi, що зареєстрованi…
Письменник з дiаспори Василь Барка вiдтворив цю народну трагедiю i романi “Жовтий князь”, створивши символiчний образ Жовтого князя – демона зла, який несе з собою руйнацiю i спустошення, сiє муку i смерть.