Був де не був один великий силач. Коли мав чотирнадцять літ, пішов до лісу, вирвав руками найтовстішого дуба і поставив ‘го догори корінням.

Каже матері:

— Мамко, будьте здорові, бо я йду світом!

Мати плаче, не пускає ‘го, айбо він відкланявся і пішов. Іде, іде і видить, що чорти везуть залізо. Затягли віз в яму й ніяк не можуть витягнути. Каже їм Іван:

— Я вам поможу, кедь ми дасте тільки заліза, кілько мій мізильник видержить.

Чорти ся згодили.

Іван виштовхав віз і підставив палець:

— Но, кладіть залізо!

Склали чорти один віз, склали другий, третій. Всі дванадцять! А Іван поніс залізо до коваля:

— Учини ми з сього матеріалу палицю.

Коваль зробив. Іван взяв палицю до правої руки й кинув нею аж під небо. Вернувся до хижі, посидів двадцять хвилин, а далі вийшов вон і підставив палець… Палиця впала на перст і зігнулася. Каже майстрові:

— Ще раз перекуй палицю. Слабо, неборе, гартуєш.

Як перекував, Іван знову кинув палицю в небо, вернувся до хижі, посидів півгодини, пак вийшов, підставив перст: палиця впала й вже не зігнулася.

— Добра палиця.

Виплатив ковалеві, поклав палицю на плече і йде світом. Видить на скалі легіня, що руками тре каміння на муку.

— Що ти за один?

— Сучи каміння.

— Йди зі мною, будемо цимбори.

Ідуть далі. Дивляться: леґінь ступає з гори на гору і каміння переношує.

— Що за один?

— Валигора.

— Ходи з нами, будемо цимбори. Зайшли в хащу й натрапили на хижу.

— Тут будемо жити!

Двоє ходять на лови, а один все лишається дома й варить їсти. Іван та Валигора пішли в ліс, а дома лишили Сучикаміння. Наклав він огонь, поклав варити м’ясо у котел. Раз перед обідом до хати зайшла стара зубата баба й каже:

— Сине, дай ми їсти.

Сучикаміння дав їй м’яса. Як поїла, знову просить.

— Дай ще.

Наклав їй ще. Поїла й знову:

— Ще!

Сучикаміння розсердився:

— Йди собі, бабо, на біду… М’ясо треба моїм цимборам на обід.

— Дай ми м’яса, бо поїм ти на пупі…

Так і зробила. Висипала з котла м’ясо на його черево, з’їла все і пропала.

Сучикаміння встав й поклав борзо нову порцію. Вернулися цимбори, а обід не готовий.

— Чому м’ясо не варене? Сучикаміння каже, що не знає.

На другий день лишився на кухні Валигора. Поклав м’ясо й варить. Біля полудня до хати зайшла баба і просить їсти.

— Дай м’яса.

Валигора дав їй у талір. Поїла й просить ще. Дав ще, а проклята баба не перестає просити.

— Бабо, я готовлю обід цимборам, більше не можу ти дати.

— Дай, бо поїм ти на пупі…

Так і зробила. Перевернула ‘го, висипала м’ясо на черево, поїла все й пропала.

Валигора встав, поклав нову порцію варити.

Вернулися цимбори з ловлі, а обід ще не готовий.

Сучикаміння не дуже випитував — чому, бо знав причину. На третій день лишився дома Іван. Поклав м’ясо варити, і як ся доварювало, прийшла баба.

— Хлопче, дай ми м’яса.