Чи є в світі людина, яка залишилась би байдужою, читаючи роман «Анна Кареніна»? Думаю, що ні. Адже мова йде не лише про долю жінки. Мова йде про історію країни, бо роман Л. М. Толстого є відбитком цілої епохи російського життя. Тут і мораль світського суспільства, і життя низів, блиск салонів і занепад села. І на цьому фоні — яскрава, неорди­нарна особистість, яка прагне щастя.

Класики минулого не раз зверталися до образу жінки в літературі. Не можна не згадати Катерину з «Грози» і Ларису з «Безприданниці» Островського, Ніну з чехівської «Чайки». Усі вони боряться за своє щастя і протистоять суспільству. Але образ Анни Кареніної — особли­вий. Жінка, яка за соціальним становищем стоїть на вищому суспіль­ному щаблі. Здавалось би, чого не вистачало їй? Вона освічена, врод­лива, багата, має вагу в світі, нею захоплюються, до її порад прислухаються. Але вона нещасна в подружньому житті, вона самот­ня у своїй сім’ї. Можливо, що доля Анни Кареніної склалась би по-іншому, якби її сім’я була щасливою.

Безумовно, перші рядки роману «Все счастливье семьи похожи друг на друга, каждая несчастливая семья несчастлива по-своему» можна цілком віднести до сім’ї Кареніних. А хіба можна бути щасливою з чоло­віком, який не живе, а грає роль, що живе, адже: «Переноситься мьслью и чувством в другое существо бьло душевное действие, чуждое Алексею Александровичу. Он считал зто душевное действие вредньш и опасньш». Саме цей стан душі Кареніна став причиною багатьох драматичних ви­падків. А навколо буяло життя, якого так прагла Анна. Можливо, тому, що Анна не любила Кареніна, вона всю свою любов перенесла на сина, а доньку від коханого Вронського не любила. Єдиною опорою Анни є її кохання до Вронського, але згодом це кохання змінюється: «Моя любовь… все делается страстнее и себялюбивее, а его все гаснет, и гаснет, и вот от-чего мьі расходимся. И помочь зтому нельзя».

На початку твору Анна говорить Доллі про потребу прощення в ім’я збереження сім’ї, а у власному житті вона руйнує свою сім’ю.

Але доля Анни звершується у пориві щирих, правдивих і справжніх почуттів, де немає ні найменшої брехні.

Справжній характер Анни першою зрозуміла Кіті. Адже Анна «не по-хожа бьла на светскую даму». У ній не було нічого напускного. Лєвін також бачить її справжній характер: «Левин все время любовался ею — и красотой ее, и умом, образованностью, и вместе простотой и задушев-ностью». А внутрішнє життя Анни Кареніної було сповнене величезної напруги. У неї були свої затаєні мрії і бажання про незалежність і про те, де можна докласти своїх сил.

Анна шукає в собі причину того, що Вронський змінився у ставленні до неї. І в той же час в хвилини розпачу звинувачує його в усьому, що відбулося.

Навіть її кохання перетворюється на жорстокість, призводить до су­перечки з усіма, зі світом, із життям: «.и я накажу его и избавлюсь от всех и от себя».

Суперечливість образу Анни Кареніної полягала вже в тому, що життя її розгорталось у двох напрямках: те, що було в сім’ї, і те, що було поза сім’єю. Анна відчувала, що «счастье возможно только при строгом исполнении закона добра», а вона намагалась побудувати його на нещасті близьких їй людей. Проте бунтарський характер її не визнавав нічого смиренного: «…она знала вперед, что помощь религии возможна только под условием отрече-ния от того, что составляло для нее весь смьсл жизни».

Анна зреклася свого звичного способу життя. «Все ложь, все обман, все зло»,— говорить вона напередодні загибелі. Усі питання було вирішено не­гативно, і це вбило її волю до життя. Вона втратила моральну опору.

Безумовно, навіть смерть героїні можна розглядати по-різному: і як душевну силу, і як слабкість. Але головним залишається те, що Анна Ка-реніна з усіма її високими моральними поривами вступила в протиріччя із загальновизнаним стереотипом свого середовища і своєї епохи. А за звичайними формами людських стосунків Л. М. Толстой розкрив цілісну натуру і завжди злободенні проблеми людських відносин, які вражають своєю глибиною і таємничістю.