Панас Мирний (літературний псевдонім Панаса Яковича Рудченка) – український письменник великого епічного таланту, драматург. Його названо корифеєм української прози. Літературу він розцінював як могутній засіб боротьби проти соціального гноблення (твори повинні активно втручатися в життя, викривати ворожі, підступні дії панівних класів, нести світлий ідеал майбутнього).
Творча спадщина Панаса Мирного представлена романами («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»), повістями, оповіданнями, новелами, драмою «Лимерівна», комедіями.
Особливості творчості:
– усе життя Панас Мирний писав поезії, кажучи, що вони допомагають йому краще творити «дзвінку прозу»;
– улюбленою темою письменника були життя і праця, мрії і сподівання селянства. Справжнє мистецтво пов’язане з народним життям, стоїть на сторожі інтересів трудівників – такими принципами керувався Панас Мирний у своїй творчості.
Бажали ми народові свободи, Бажали ми, щоб очі він розкрив, І, як другі освітні народи, Для поступу, для правди й щастя жив (Панас Мирний).
– започаткува в нову жанрову систему: психологічне оповідання й новела, соціально-психологічний роман і повість, художній нарис, сатирична казка;
– широта і вільний вияв думки в реалістичному осмисленні усієї складності життя людини;
-увага до духовного світу особистості, яка прагне духовно повноцінного буття;
-глибокий психологізм творення характерів персонажів;
-використання в розкритті характерів вільної композиції, поєднання розповіді з оповіддю, зміщення часових параметрів, використання прийомів спогадів, сновидіння, марення головного героя;
-порушення проблеми ролі української інтелігенції в суспільному житті, письменник подає різні типи інтелігентів.
Жанр: соціально-психологічний роман.
Соціально-психологічний роман – роман, у якому суспільно значущі події і соціальні процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їх думок, прагнень і переживань.
Основні риси жанру соціально-психологічного роману:
– зображення людини в складних формах життєвого процесу;
– багатоплановість сюжету;
– охоплення долі ряду дійових осіб;
– великий обсяг.
Історія написання
Роман написаний братами Панасом Мирним та Іваном Біликом. Роботу над твором завершено в 1875 р. Уперше був надрукований у 1880 р. в Женеві. При перевиданні твору в Україні (1905) автори змушені були дати йому назву «Пропаща сила», але пізніше він видається під первісним заголовком. Роман засвідчив новий етап розвитку української прози. Це був перший «роман з народного життя», у якому, за визначенням І. Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність в усіх її складностях і суперечностях. В основу роману лягла почута письменником від візника розповідь про полтавського розбійника Василя Гнидку. Під враженнями від цієї розповіді письменник написав нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». Це стало важливим етапом у творчій передісторії роману «Хіба ревуть воли…». Безземелля, напівголодне існування, непомірні побори, утиски з боку місцевої влади – ось що дошкуляє селянинові, щодня отруює йому життя. Такі соціальні причини зумовили появу в середовищі одвічних хліборобів злодія і бандита.
Нарис – невеликий прозовий художньо-публіцистичний твір, у якому автор зображує взяті з життя факти, події, людей.
Тема роману – зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні і під час реформи 1861 р.
Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли – символічний образ уярмленого селянства — не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію.
Композиція роману. Роман «Хіба ревуть воли…» складається з чотирьох частин, кожна з яких відповідно поділяється на дрібніші розділи. Ці ЗО розділів становлять так звану «зовнішню» композицію твору.
I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.
II частина присвячена сторічній історії села Піски.
III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря.,
IV частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.
Багатоплановість роману
1 -процес закріпачення українського села;
2 -сатиричне викриття козацької старшини;
3 – сатиричне викриття царської адміністрації – чиновництва, поліцейського апарату, земства.
Проблематика твору:
– народна мораль;
– батьки і діти;
– добро і зло;
– земля й достаток;
– кріпацька неволя;
– «пропаща сила»;
– жінка в сім’ї;
– любов і сімейне щастя.
Образи
Головні: Чіпка Варениченко, Грицько Чупруненко, Максим Ґудзь, Мотря Жуківна (Чіпчина мати).
Другорядні: Іван Вареник (Чйпчин батько), баба Ориїпка, Галя, Христя, Явдошка, Василь Порох, пани Польські, Лушня, Матня, Пацюк, Чижик.
У центрі роману образ Чіпки – селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, який зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став «пропащою силою». Син зневаженої селянки, Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Ровесники глузують з нього. Коли багатий Бородай за впертість прогнав Чіпку з роботи, він «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника…». Надто вразила Чіпку кривда, коли