Здавалось би, що може бути спільного між тендітними творця­ми краси — перукарями та безжальними слугами Марса — пушка­рями? А втім, коли вчитатись у статут київського цеху цирульни­ків, то стане зрозумілим, що, говорячи по-сучасному, перед тим, як претендувати на членство в перукарській організації, кандидат був зобов’язаний належним чином вивчити… артилерійську спра­ву. «Це ж чому?» — здивовано запитаєте ви. А тому, що перший пункт цехового статуту зазначав: «Щоб усякий з братії майстрів цирульників на сходці загальній, а найголовніше — під час прове­дення церемоній, організованих магістратом київським, при гар­матній пальбі був і ту гарматну пальбу виконував належним чином; а якщо хто-небудь буде відмовлятися від того, то його з ві­дома київського магістрату карати ув’язненням і стягненням штрафу — п’ять фунтів воску». Ось такими серйозними могли бути наслідки для кожного, хто ухилявся б від цього обов’язку.

І справді, відмовитися від нього ніхто не міг, адже жорстка регламентація життя середньовічного міста базувалася переду­сім саме на цеховій організації людських спільнот. Ремісничі це­хи виступали своєрідними цеглинками, з яких вибудовувався нездоланний мур міського самоврядування. Цехи як соціальні асоціації, організовані за професійним принципом, мали значні права, але водночас і чітко визначені зобов’язання перед загаль­номіською громадою.

Так само визначалося й місце кожного окремого члена всере- . дині цехової організації. Цех обмежував його свободу, але й нада­вав можливість працювати за обраним фахом. Так, дев’ятий пункт статуту цирульників постановляв: «Ніхто із сторонніх майстрів цирульників, не вступивши до організації, працювати не повинен». А коли б хто-небудь знехтував цю заборону, то від нього мали право насильно забрати весь його інструмент на ко­ристь цеху цирульників.

Десятий пункт статуту визначав коло посадових обов’язків май­стрів: цирульник повинен був не лише вміти голити бороди, а й лі­кувати рани, хвороби шкіри, виривати зуби, ставити п’явки тощо. Отже, крім власне перукарської вправності, мав одночасно володі­ти вмінням і гармаша, і фельдшера, і стоматолога, і дерматолога!

Цей статут, ухвалений на загальних цехових зборах у червні 1767 року, свідчив про перемогу цирульників у боротьбі за власні інтереси, і саме цю дату нині можна було б святкувати київським перукарям як офіційний рік свого народження. Звичайно ж, і до цього року в Києві голили бороди й робили, імовірно, дуже модні зачіски. Проте спочатку тодішні перукарі входили до складу цеху… кравців. А кравці, як видно зі скарги перукарів до київського ма­гістрату, виявляли До них «крайню зневагу», обмежували їхні права. Подавши батькам міста скаргу, цирульники попросили до­зволити їм вийти з кравецького цеху та заснувати власний цех, і зрештою магістрат дав такий дозвіл. Отоді-то й доручили цируль­никам доглядати й обслуговувати міську артилерію, зобов’язавши їх утримувати гармати в доброму стані та з них під час церемоній салют «належним чином здійснювати».