Жили собі дідо й баба. Мали вони одного сина. Як син виріс, каже матері і вітцьові:
— Не буду задарма ваш хліб їсти. Спечіть мені паляницю, покладіть у тайстру цибулю — піду я кудись на заробітки.
Як не просили його, аби не лишав старих родичів, бо що будуть робити без нього,— він не відмовився від свого наміру піти у світ. Матір і вітця утішав тим, що заробить гроші, вернеться додому і буде удержувати їх до смерті. Поклав у тайстру хліб та цибулю, верг на плече, взяв у руки топірець і рушив у дорогу.
Ішов полями, лісами. Раз у густій хащі почув крик:
— Допоможіть мені, люди добрі!
Пішов Іван — так звали того хлопця — на голос і видить: у колючому терню заплівся бородою маленький чоловічок. Борода у нього в три рази більша, як він сам. Прорубав Іван терня, висвободив карлика і виніс його на дорогу. Тоді карлик каже (се був цар карликів):
— Дякую тобі, добрий хлопче, що ти мене врятував від смерті. Без тебе я би помер у терню. Проси від мене, що хочеш, все тобі дам.
Дивиться Іван на карлика: дорога одежа на ньому порвалася у драчу. Думає собі: «Що він мені може дати, як сам обірваний. Хіба попросити у нього пищалку, що висить у нього на шиї. Може, придасться». І попросив пищалку.
— Дам ти золота, скільки понесеш, лише лиши мені пищалку,— почав просити карлик.
«Ба що ото за пищалка?» — думає собі Іван і каже.
— Ану посвищи мало на ній…
Карлик не хотів свистіти, айбо Іван дуже просив його. А коли засвистав, то все довкола них почало танцювати. Іван також пустився в танець. Доти танцював, що більше не міг. Та пищалка так свистала, що мусив підскакувати. Як не міг уже танцювати, попросив карлика, аби перестав грати.
— Слухай, карлику, я нічого не хочу від тебе, лише оту пищалку. Ніколи тебе не забуду за твою доброту.
Карлик шкодував пищалку, але подумав собі, що хлопець врятував йому життя, і подарував. Узяв Іван пищалку і пішов собі.
Іде полями, лісами. Та й зустрів у хащі велета, який пік на рожні цілого вола. Поклонився Іван, і велет запросив його присісти і поїсти м’яса. Хлопець був голодний і подумав собі. «М’ясо ліпше, як цибуля». Сів Іван і дивиться, як віл на рожні печеться. Як спікся, почали їсти. Іван відрізав собі маленький кусок, а велет посмакував цілого вола.
— А тепер,— каже велет,— з’їм тебе, бо мені мало одного вола.
— Я тебе насичу,— засміявся Іван, витяг пищалку і почав грати.
Велет пустився в танець. Так підскакував, що земля під ним тряслася. Як змучився, почав Івана просити:
— Перестань свистати, бо більше я не можу танцювати.
А хлопець прикинувся, що не чує. Свистить ще сильніше. Тепер велет почав просити-молити:
— Іване, пошкодуй мене. Ніколи тебе пальцем не торкну.
Іван перестав свистати. Велет каже йому:
— Мене звуть Всепоїдайлом. Буду твоїм братом. Коли попадеш у біду, поклич мене, і я