Василь Стус — поет лірико-філософського складу. Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є властивістю світо­відчування, світобачення. «Один з найкращих друзів — Сковорода»,— так напівжартома написав він у 1969 році. Якщо на початку у віршах часто зустрічається ім’я філософа — поет намагається відтворити якісь біог­рафічні моменти («Вмовкали голоси до безгоміння», «Блакитний світ — як блекота»), то пізніше сковородинівське «пізнай самого себе і через себе — світ» глибоко й органічно увійде в Стусову поезію, визначивши певною мірою сенс його «самособоюнаповнення». Дедалі частішими ста­ють роздуми над власною долею, над своїм покликанням бути «співцем Всесвіту», над долею свого покоління:

Ми не перші і не останні

Під розгойданим небом стали.

Ми добою до бурі поставлені

Лицями славними.

(«Ми не перші і не останні…»)

Уже в ранній поезії беруть початок характерні для Стуса мотиви смерті і глибокої самотності, тривога за долю народу як провісник «смерт­них конань» свого віку. Духом тривоги, подекуди ще не усвідомленої, пройнято всі вірші:

Кому повім свої тривоги ранні? І крик і оклик. Окрик і луна.

(«Надворі сніг. Зима. Побіля тину…»)

Тривожний стан поетової душі проектується й на природу: «схід роз­тривожено тремтить», промінь «виграє тривогу», вітер «тривожить віти чорних сосон». Спочатку ця тривога «яснолика» — як передчуття радості, як зазирання в «невідомінь», і тому «так тривожно й хороше на цій землі». Це «тривожний крові шал і перші поривання» людини, що тільки-но всту­пає в життя. Перед цими незнаними дорогами поета проймає «якась три­вога невідома», невиразне передчуття чогось лихого. Те, що пізніше вил­лється у гіркий підсумок:

Сховатися од долі не судилось: Ударив грім — і зразу шкереберть Пішло життя.

(«Сховатися од долі не судилось…»)

Та поет не зосереджується тільки на власному стані, він хоче «возве­личити тривогу в краї». Свідомо Стус накликає собі труднощі: «Хай сур­мач зіграє знов тривогу». Від початкового усвідомлення, що «нема не-плинного в житті, неплинна тільки смерть», він приходить до подолання природного страху смерті:

І зважитись боротися, щоб жити, І зважитись померти, аби жить.

(«Не можу я без посмішки Івана…»)

Поезія Василя Стуса — це відкриття, точніше — постійне відкриван­ня. Настрої і почуття поет відображає у процесі їх формування. Він «про­пускає» світ крізь себе, «помножуючи» себе і тим самим помножуючи світ. «Шлях у себе», на думку Стуса, веде до пізнання світу. І хоч «між світом і душею виріс мур», Василь Стус докладає зусиль, щоб зруйнувати той мур, знайти втрачену гармонію.