Відомо, що нічого так не ранить душу людини, як безжалісне слово. Словом треба вміти користуватися не менш обережно, ніж гострим мечем чи атомною зброєю. Інакше рівень згубної негативної енергії навколо кожного буде непосильним для подолання.
Такі роздуми приходять, коли в публічних місцях на слух потрапляють уривки далеко не делікатних роз-мов двох закоханих, матері з дитиною. Особливе занепокоєння викликає зневажливе ставлення молоді до людей похилого віку. Іноді достатньо сприйняти тільки «тон», щоб оцінити «войовничий» стиль людських стосунків, а ще гірше — нехтування гідністю співрозмовника.
Негативні слова, що забруднюють наш всесвіт, роблять його ворожим до кожного, надають йому непри-вабливих відтінків. Усталена манера нетактовно спілкуватися в сім’ї формує характер родинних стосунків. Діти, на яких постійно гримали дорослі, не спроможні зрозуміти, чому не можна підвищувати голос на дідуся чи бабусю, на батьків і сусідів.
Руйнівною є й звичка багатьох людей «різати правду в очі». Існує багато речей, про які краще ніколи не згадувати. Хоча б для того, щоб не псувати своїм ближнім настрій.
Багато хто переконаний у тому, що кожному фізіологічно необхідно періодично позбавлятися негативної енергії. Наприклад, японці в певних місцях великих офісів встановлюють манекен президента фірми, який є своєрідним громовідводом. До нього кожен службовець може підійти й сказати все, що він думає про прези-дента, а за певних обставин — навіть його відлупцювати. Кажуть, стає легше.
На жаль, дуже часто на місце таких манекенів потрапляють близькі нам люди. Сама згадка про моменти, коли не вистачило сил утриматися від неприємних слів, викликає почуття сорому. Багато років по тому здається, що якби повернути час, то слова були б зовсім іншими.
Тож завжди пам’ятаймо мудрий вислів Федора Достоєвського: «Мовчати — благородно, безпечно і кра-сиво». А слова наші нехай будуть тільки добрими.

Категорія відповідальності тісно пов’язана з уявленням про свободу людини. Очевидно, що, не маючи свободи, людина не могла б відповідати за власні вчинки.
Коли шибку вікна розбиває футбольний м’яч, нікому не спаде на думку картати його, бо він не міг само-вільно змінити траєкторію свого руху.
Щодо людини, то вона маючи свободу дії, свободу вибору, будучи здатною свідомо обирати той чи ін-ший варіант поведінки, повинна відповідати за обране й учинене нею.
Відомо, що питання про відповідальність здебільшого не просте й вирішується неоднозначно, тому наші судження про ступінь відповідальності, будь-кого мають бути надзвичайно виважені.
Людину із чистим сумлінням, коли йдеться про власну відповідальність, не влаштовують «заспокійливі» міркування відносно того, що, мовляв, усе передбачити неможливо, а вище голови не стрибнеш.
За будь-яких обставин людина є істотою відповідальною. Виявляючи здатність по-справжньому відпові-дально ставитися до своїх моральних проблем, особистість засвідчує тим самим і свою причетність до духовних якостей людського буття — гідності, осмисленості, індивідуальної неповторності. Показовим для моральної ві-дповідальності є насамперед дотримання певних моральних зобов’язань.
Доволі поширеною є думка про те, що морально свідома людина відповідає за все (або мусить відпові-дати за все) і відповідає головним чином перед собою. Так, порядній людині властиво завищувати міру своєї відповідальності й це свідчить про моральну доброту особистості. Утім, слід зазначити, що людина не може відповідати за вчинки інших.
Сучасна людина все більшою мірою усвідомлює, що нині вона справді мусить взяти на себе відповідаль-ність за виживання свого роду й за продовження життя на Землі.
Коли запитати: «Перед ким відповідає людина?», то очевидним є те, що людина повинна відповідати не тільки перед власною совістю, а й — через неї — перед іншими.
Проте моральне життя, моральний розвиток особистості не має готових рецептів. Кожне наше рішення містить у собі елемент ризику, і що вищою є та чи інша людська ідея сама по собі, то вона вразливіша, то болю-чішими є будь-які її перекручення. Тому потрібно завжди пам’ятати про відповідальність.

Чи схожа родина на дерево? Чи не розвиваються від діда-прадіда діти, онуки та правнуки так, як гілки від стовбура? Будь-яке порівняння, як каже народна мудрість, кульгає. Та все ж чимало істин ми краще пізнаємо саме завдяки порівнянням…
Здавна, щоб передати нащадкам пам’ять про їхніх предків, був звичай вести літописи, хронології роду. В архівах є чимало таких хронік, або генеалогій. Вони дають цінний матеріал для вивчення не тільки того чи іншого роду, а й певних суспільних явищ. Представники знаменитих родин часто замовляли художникам, граверам наочне зображення свого роду. Так виникла традиція родовідних (або генеалогічних) дерев, яка поширилася в мистецтві багатьох країн, у тому числі й українському.
Родовідні дерева в Україні з’явилися в середньовічну епоху. Родини зображували у вигляді гілок, а члени цих родин — галузок, листочків, плодів.
Зручною для відображення родовідних дерев була гравюра 3 підготовленої гравером металевої пласти-ни або дерев’яної дошки можна було зробити чимало відбитків, щоб подарувати їх родичам, знайомим. Гра-вюри з родовідними деревами часто були самостійними творами або ілюстраціями в книжках, коли в них ішлося про того чи іншого представника роду. Бувало й таке, що родовідне дерево вклеювали в книжку на тій підставі, що сім’я матеріально підтримувала друкарню, у якій готувалося це видання, або давала кошти саме на його друк.
Родовідне дерево найчастіше зображували у вигляді лавра, пальми, дуба, а також куща винограду чи троянди, тому що їх цінували передусім за довговічність, красу крони й деревини, плоди і квіти. Символічно всі ці якості переносили на представників роду, члени якого замовляли гравюру. Найталановитішими граверами родовідних дерев в Україні у ХVІІ-ХVІІІ ст. були Олександр Тарасович, Іван Щирський, Григорій Левицький.
Простолюд в Україні не мав можливості замовляти родовідні дерева Але основна ідея виготовлення ге-неалогій — збереження пам’яті про свій рід — народилася на ґрунті національної традиції пошанування пред-ків. Тому в давнину кожен вважав за обов’язок знати імена своїх предків принаймні до сьомого коліна
Сьогодні, коли опанування комп’ютерних технологій набуває масового характеру, виготовлення родові-дних дерев стало доступним практично кожному. Однак проблема полягає в тому, чи збереглася в українців внутрішня потреба у виготовленні генеалогій. Чи варто відроджувати цю давню традицію в кожній українській родині?