Виконавчу владу в областях, районах, районах АРК, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Вони є місцевими органами державної виконавчої влади і входять до системи органів виконавчої влади.

Формування складу місцевих державних адміністрацій, а також визначення їх структури у межах бюджетних асигнувань покладено на голів, які очолюють місцеві державні адміністрації і призначаються на посаду Президентом України за поданням КМУ на строк повноважень Президента України.

Голова місцевої державної адміністрації в межах свої повноважень видає розпорядження, які є обов’язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів відповідно видають накази.  Рішення голів місцевих держ адмін, що суперечать чинному законодавству, можуть бути скасовані  Президентом України або головою місц держ адмін вищого рівня.

До повноважень місц держ адміністрацій належить вирішення питань: забезпечення законності, охорони прав, свобод і інтересів громадян; соц-ек розвитку відповідних територій; бюджету, фінансів та обліку; управління майном, промисловості, сг, будівництва, транспорту, зв’язку, науки, освіти, культури, охорони здоров’я, сім’ї, молоді; зовнішньоек діяльність; зайнятості населення, праці та зарплати.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня, а також радам у частині тільки тих повноважень, які делеговані їм відповідними районними чи обласними радами.

Злочин – це передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння, вчинене суб’єктом злочину.

Склад злочину – це сукупність встановлених законом ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин. Він складається з об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується формою вини (умислом або необережністю), мотивом і метою. Вина є обов’язковою, необхідною ознакою, а мотив і мета – факультативними, тобто необов’язковими.

Вина – психічне ставлення особи до вчиненого нею діянні або бездіяльності, його наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина має такі ознаки: зміст вини (відображення у психіці особи обєктивних ознак вчиненого діяння), суть вини (соціальна природа вини, що складається з негативного ставлення особи до тих цінностей, благ, що охороняються нормами  кримін права), форма вини (умисел або необережність), ступінь вини (кількісна категорія, визначає тяжкість вчиненого злочинного діяння).

Злочин  визначається вчиненим умисно, якщо особа, що вчинила його, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки, бажала або свідомо допускала їх настання. 2 види умислу – прямий, коли бажала настання наслідків і непрямий, коли не бажала наслідків, але свідомо допускала їх настання.

Злочин визначається вчиненим з необережності, якщо особа, що його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або, хоча і не передбачала можливості настання сусп небезп наслідків, але була повинна і могла їх передбачити. Необережність поділяється на: злочину самовпевненість (коли легковажно розраховувала на відвернення наслідків) і злочинну недбалість (коли не передбачала можливості настання сусп небезп наслідків, але була повинна і могла їх передбачити).

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Має певні ознаки: правомірність (має бути правомірною дією, не може суперечити закону); він завжди спрямований на досягнення певного правового результату; він є вольовою дією. Особа, яка здійснює правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасників має бути вільним і відповідати внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Форма правочинів – це спосіб зовнішнього виявлення волі учасників на їх вчинення, відповідно до якої їх поділяють на усні та письмові. Усна форма означає, що умови його вчинення сторони погоджують у процесі безпосереднього спілкування без відображення у відповідних документах. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, за винятком правочинів щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація. Письмову форма правочинів означає, що його зміст зафіксовано в 1 або кількох документах, у розписці, листах, якими обмінялися сторони, або воля сторін виражена за допомогою електронного або іншого технічного засобу зв’язку тощо. Письмовий правочин має бути підписаний його учасниками. У визначених законом випадках або якщо на цьому наполягає один з учасників правочину, на письмовому документі, що відображає його зміст, може вчинятися посвідчувальний напис нотаріуса. Такі правочини є нотаріально посвідченими. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Ще однією ознакою правочина є те, що він має бути спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним. Якщо правочин  укладений, але дій не вчинено і сторони не мали наміру їх вчиняти, і не прагнули до створення правових наслідків, то такий правочин є фіктивним.

Удаваний правочин  – він вчиняється з метою приховати інший, який відбувається насправді.

Якщо сторони при вчиненні правочину порушують будь-яку умову його дійсності, то він є недійсним вже з моменту його укладання (нікчемний), або може бути визнаний недійсним у результаті його оспорення в суді (заперечний)

ВИДИ:

1. відповідно до форми: усні, прості письмові та письмові нотаріальні;

2. залежно від кількості осіб, які повинні виявити свою волю в правочині, щоб він був дійсним – односторонні (дія однієї сторони), двосторонні (необхідна воля хоча б 2 осіб, погоджена дія 2 осіб), багатосторонні (необхідна участь 3 або більше сторін);

3. залежно від того, чи мають обидві сторони обов’язок надавати зустрічне матеріальне задоволення, чи тільки одна з них – оплатні (купівля-продаж, підряд) та безоплатні (дарування).

4. правочини є строковими (в них визначається момент виникнення та припинення прав і обов’язків) та безстроковими;

5. відповідно до мети, з якою укладається правочин, є казуальні (визначена мета їх вчинення) і абстрактні (не визначена мета);

6. залежно від моменту, з якого правочин вважається дійсним – консенсуальні (дійсні з моменту досягнення згоди по всіх істотних умовах – купівля-продаж) та реальні (є дійсними після вчинення фактичної дії – позика, дарування).