Колись дуже-дуже давно серед степу, вигинаючись то вліво, то вправо, ніби змія, текла широка, повновода річка. Була ця річка багата на руду. По ній плавали пароплави, а люди добували в ній залізну руду. Тому річку і почали називати Руда, а згодом — Рудка.

У мальовничих місцях протікала ця річка. Часто вона вільно текла серед степу, а потім губилася у березових гаях. Плаваючи по річці на кораблях, збираючи таку цінну залізну руду, люди милувалися правим високим берегом і лівим пологим. Все частіше почали робити зупинки у березовому гаю. А потім вирішили тут і поселитися.

На високому березі Рудки почали з’являтися перші хатки. Люди будувалися, обживалися на новому місці, окультурювали землю, сіяли пшеницю, садили картоплю. Поряд з березами з’явилися яблуні, груші, абрикоси. Родини збільшувалися, народжувались діти, виростали, створювали свої сім’ї. Виникло питання: як же назвати поселення? Довго думали, сперечалися. А потім вирішили:

— Живемо на березі річки Рудки у березовому гаю, то і назвемо село Березова Рудка.

Високо на полонині, на горі Писана, є мале озерце. На озері можна побачити багато водяних лілій.

Якось один парубок вийшов на полонину і прийшов до малого озерця.

— Яке чудо! — мовив він і простягнув руку, щоб зірвати красний цвіт. Коли він зірвав лілію, то побачив, як у неї капали сльози в траву.

— Чого ти плачеш? — запитав він. — Розкажи мені, відкрий свою печаль, я нікому ніколи не розкажу, що почув від тебе.

І квітка розповіла:

— То було давним-давно. Одна бідна дівчина полюбила багатого хлопця. У них мала народитися дитина. Але багатий хлопець дурив дівчину. Багаті усі дурять бідних. Хлопець не хотів дитини, бо мав уже на прикметі багату панянку. Одного разу мовив багач: «Люба моя, хочеш — я тебе покатаю на човні й покажу тобі озеро?» Дівчина повірила своєму милому і пішла з ним у човен. Сіли вони в човен і попливли. Дівчина не думала нічого поганого. І тут з води визирнула я, — мовила тендітна лілія. — Дівчина крикнула: «Яка красна, як сонце!» І нахилилася, щоб мене зірвати, а човен перекинувся, і вона упала у воду. Але хлопець її рятувати не став. Йому того й треба було, щоб дівчина утопилася. Плачу за безталанною дівчиною, бо у тому винна я, що її вкрало озеро. Не віриш, красний легіню? Коли встає сонце і своїм промінням милує нас, ми розкриваємо свої пелюстки і плачемо. Приходь завтра вранці на озеро і побачиш усе.

Красний легінь наступного ранку прийшов на озеро, щоб побачити, як плачуть неповторні лілії. І вони справді плакали…

Є за селом поблизу Польового ставу неглибокий, з розлогими схилами яр. Дно яру було рівне, поросле густою зеленою травою. Але краса та була оманлива, бо під зеленою травою чатувала на безпечних перехожих трясовина. Кажуть, що дуже давно поїхав одного разу туди селянин пасти та й пропав.

— Пропав, як у безодню канув, — говорили по селі.

З того часу і назвали той яр Безодня. За іншими переказами була тут криничка, в якій ніхто не міг дістати дна.