7 клас

ФОРТЕЦЯ ДЛЯ НАВЧАНЬ

7 клас, Перекази

У білі, сліпучі дні весни чи раннього літа дівчата з місцевого медучилища проводять на території фортеці заняття з протипові­тряної оборони. З ношами, у важкому спецодязі, з сумками Черво­ного Хреста через плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юні медички зі сміхом долають уявну радіоактивну зону, долають навчальну смерть і все когось рятують, рятують, рятують…

Територія між валами саме для таких «ученій», горби, бур’яни. Щоліта в ямах археологи знаходять собі роботу, на пагорбах кози космічної ери пасуться. Споруда римських чи й ще раніших часів, фортеця давно вже нікого не відлякує. У бійницях гніздяться птахи. На вежах туристи лишають плями своїх автографів. Лише з моря фортеця ще й має вигляд: здалека відкривається морякам її силует на скелястій кручі над лиманом, над білим, виноград­ним містечком. Є загадковість у вежах її, пам’ять часів, відгомін давніх пристрастей.

Де колись римлянин чи турок зубами скреготів, тягнучи в укріп­лення свою розпатлану жертву, нині медички весело перебігають між валами, крізь протигазні маски сміються очима до перехожих.

А в перерві між заняттями, посідавши на мурах, де провіває вітерець, далеко біліють у своїх халатиках, наче табунчик гусей, у люстерка позиркують та ласують морозивом, що його продає коло фортечної брами тітуся з місцевої торговельної мережі. Дів­чата хоча притомлені, та водночас і вдоволені щойно пережитою напругою, ніби й справді їм вдалося когось порятувати. Пере­сміхаються, жартами зачіпають археологів, що риються в одній із ям поблизу, зігнуто блищать голими спітнілими спинами, ну просто — як римські раби в каменоломнях! Лицарі науки, щось там вони все шкребуть, усе шукають уперто, байдужі до всього на світі, крім своїх вічних черепків (О. Гончар; 251 сл.).

ПОВАЖНИЙ СПІВРОЗМОВНИК

7 клас, Перекази

Сідаючи, Мертенс надушує ґудзик одного апарата й гукає в матове скло одривчастим, од вологлим басом: — Припинити. Давати тільки світло.

І зараз же повертається всім важким, туго збитим тілом до Поклавши обидві короткі цупкі руки з товстими пальцями на поруччя, він злегка нахиляє велику голову, неначе збира­ється битися лобами з гостем. Зелено-сірі, гарні, на диво молоді та свіжі серед цього іржавого м’яса обличчя очі спокійно, твердо й чекально зупиняються на старому князеві. А на втиснутих, блі­дих, із зеленкуватими жилками висках нащадка німецьких монар­хів виступає ріденька, спітніла рожевість Він спускає очі додолу, довго мовчить і, нарешті, тихо, рівно говорить у підлогу:

—    Вам, мабуть, відома ціль мого до вас візиту?

Мертенс спочатку ледве помітно киває головою, потім з дея­кою натугою розчіплює м’ясисті голені губи й рипить:

—    Точно невідомо. Здогадуюсь. Боюсь помилитись.

І знову стулює уста. А над верхньою губою дрібно-дрібно, як вогкість на стіні, мокріє піт. Мокріє він і на бурому чолі, випнутому згори, увігнутому посередині й випнутому знову на бровах, подіб­ному до сідла. Розхристані майже до живота за останньою модою (що пішла трохи не від самого Мертенса) грубі й червоні груди теж мокро блищать од поту.

Князь задумливо ставить палицю між свої гострі коліна, кладе на неї обидві свої руки з видушеними по них фіолетовими жилами, на руки спирає погляд і все тим самим рівним, тихим, немов бай­дужим голосом починає викладати те, що Мертенсові давно вже добре відомо (В. Винниченко; 228 сл.).

РОКСОЛАНА

7 клас, Перекази

Настуня почула, як хлюпнули на неї студеної води. Пробуди­лася й відкрила очі.

Хвилю не розуміла зовсім, де вона та що з нею діється. Над нею нахилилися дві постаті з чорними, скісними очима, малими вуси­ками й вистаючими кістками облич, у гострих шапках, з луками за плечима, у чорних кожухах, вивернених вовною наверх. Груди Настуні стиснув такий великий страх, що переходив аж у роз­пач. Якийсь дивний, півсвідомий жах і неприємність розливалися по всьому її тілу і по очах, стискали гортанку, тамували віддих.

Перша її думка була, що вона в руках татар — татарська бранка і що ті півдикі постаті з жовтаво-темними обличчями можуть з нею зробити, що хочуть.

Відвернула від них очі. Тепер побачила, що лежала на якійсь леваді, недалеко ліска. А біля неї лежало або куняло в отупінню багато молодих жінок і дівчат. Між ними пізнала кілька знайомих міщанських дівчат. Своєї подруги Ірини з Рогатина не бачила. Оподалік лежали й сиділи мужчини, пов’язані міцними моту­зами й ременями. Відразу пізнала між ними свого Стефана. Він вдивлявся в жіночий полон. Чула, що очима шукає її.

Рівночасно думала над тим, що сталося з її батьком і матір’ю, з її подругами, з її весіллям… Мала враження, що воно розбилося, як скло. Щезло, як сон.

Рогатина теж не бачила. І він щез як сон. Що буде з нею?

Ся думка загорілася в її голівці, як пожар, що зривається на даху дому разом із першим промінням нового дня.

Татари ходили поміж полоненими, порядкували їх, б’ючи тут і там батогами. Стони й крики наповняли повітря. Настуню успокоювало трохи те, що мала так багато товаришок і товари­шів недолі (О. Назарук; 260 сл.).