7 клас

БУДОВИ

Якийсь, здається, китайський мудрець мав сказати, що для того, щоб зробити тисячу миль дороги, необхідно зробити один перший крок — мудрість, очевидно, незаперечна, але інший жидівський мудрець, біблійний цар Давид, додав до цього, що «шляхи твої, Господи, неісходимі і мудрість твоя незбагнута».

Проходимо не тисячу миль, проходимо десятки й десятки тисяч, шукаємо свого місця і ось знаходимо його під горбиком, записане на вас у актах адвоката Гуменного. На цьому місці сто­їть невелика споруда з дверима і вікнами. У ній ви маєте право сидіти, спати, їсти, читати газету і мати тривалу адресу, на яку посилатимуть вам рахунки, пакунки і листи зо всіх континентів світу. Місце, яке ви вважаєте своїм.

Зрештою, я завжди подивляв і любив будови ще з часу, коли будувались вони з сірників, патичків, піску, болота на спілку з мамою в імперії дитячої уяви. Пізніше, захоплювався ними і в книжках, і в житті, у великих містах, у малих селах, як у себе дома, так і далеко поза домом. І однаково чи це були древні таємничі замки, незбагнуті піраміди, розкішні палаци, а чи про­сто стрункі теперішні мешканеві і немешканеві споруди, якими обросла, як губками, ціла планета.

У зарисах будови таїться містика людського серця, вибухова сила душі, напруженість м’язів, це нарешті філософія безконечно видозмінного пульсування таємничих законів, що приковують нас до землі на самому дні атмосфери. Ми, як поліпи, прилипаємо до тіла планети, вгризаємося в її твердінь, обкладаємось мурами, стінами, дахами, щоб протиставитись велінню стихій і ворожості протидіяння. Разом із домом виростає в нас і біля нас безпека, сила, твердість, оборонна наснага (У. Самчук; 251 сл.).

ФОРТЕЦЯ В КРИМУ

Фортеця Султанів — над самою протокою. Біля фортеці стоять дві поіржавілі велетенські гармати. Ядра, вистрілені колись із цих гармат, пробили віковічні мури Константинополя, і крізь пробо­їни увійшов до міста Магомет II Завойовник, щоб стяти голову останньому візантійському імператорові Костянтину Палеологу і погрозити всьому світові своїм мечем.

Тепер грізні жерла цих гармат уже не страшні нікому. Але вони є, їх ще не скинули в море, вони свідчать про колишню войовничу могутність Порти, хоч нині стережуть тюрму.

Заходить сонце. Море щедро кидає на берег червоні шалеві хустки, та враз кається за свою щедрість і швидко хапає їх із ріні, за­лишаючи тільки черлені тороки на піску. Ніч западає раптом, сон­но дихає вода, як людина в трудному сні — поривчасто, зрідка.

І так без кінця: тижні, місяці, роки… І тільки, як сон, згаду­ються Іслам-Гіреєві ворожба старої циганки і дитяче пророцтво дівчинки Мальви. Немає нічого…

А молода сила нуртує і біль визоляє душу.

Крим. Ісламові зрідка приносять вісті з батьківщини. Іноді запливе в затоку якась рибацька байдарка — то, гляди, вірні переодягнені капикулу.

Яничарський гарнізон роз’їхався з Кафи по півострову заби­рати татарських юнаків у аджем-оглани.

У Криму голод. Сарана доконала степ. Люди у відчаї йдуть за Перекоп і не повертаються, залишаються жити на Диких полях. Усе більше й більше людей купують грамоти в хана, а він радо дає, бо хоче бахчисарайський палац уподібнити до стамбульського Біюк-сарая. Крим пустіє (Р. Іваничук; 223 сл.).

ТРАГЕДІЯ В ПАРКУ

Сонце жовтими плямами мрійно гойдається на білій кошлатій купі.

Принцеса Еліза раптом повільно, задумано виймає з торбинки гарненький, поблискуючий бузково-синюватими хвильками пер­ламутру револьвер, ступає до Нептуна й якийсь мент дивиться на відвернену вбік байдужу, чужу, вперту голову. Софі похоло­лими вухами чує, як голос принцеси стає тихий, ледве чутний, тьмяний:

— Нептуне! Ходімо! Чуєш?.. Ну, Нептуне! Нептун не чує.

Тоді Софі бачить поширеними, заціпенілими очима, як прин­цеса Еліза помалу підводить руку, перехиляє дуло перламутро­вої цяцьки до голови Нептуна, дуло злегка здригується, чується легеньке шипіння, і біла голова з роззявленим ротом і мокрими помережаними губами раптом одкидається назад і падає набік. Та сама голова, яку принцеса несамовито, з жагою цілувала ще три дні тому і сама розчісувала її білі шовкові патли!

Одвернувшись і не глянувши більше ні разу, принцеса йде алеєю назад, до палацу. Вона не повертається й не кличе Софі: вона знає, що два кроки від неї з неминучістю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать із гладенько причеса­ною попелястою голівкою й лагідними покірними очима.

При виході з парку небо розгортає широченні розгонисті бла­китні обійми. Принцеса злегка підводить золото-червону голову: гарне небо, чисте, прозоре й таке легке, що, здається, можна літати в ньому без ніяких апаратів. Тільки на заході, розві­шена на просух, рівною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землі куряться в прозору блакить пахощі засоромлено білих черешень, ніжно-рожевих яблунь, молодих кущів із дитячими щічками листочків і післядощовоі смачної вогкості землі.

А там, позаду, на алеї, з судорожно витягненою лапою лежить десь біла купа Нептуна (В. Винниченко; 245 сл.).