7 клас

«ПОДОРІЖЖЯ ОД ПОЛТАВИ ДО ГАДЯЧОГО»

Укриті бростю верби лірично-замріяно хилили свої віти, при­слухаючись до жебоніння бистроплинних ручаїв, що віддавали всю свою напругу повноводному роздоллю Ворскли. Відчував цей гомін пробудження, як подих оновленої сили, що наповнювала помисли і мрії.

У службових справах їздив до Гадяча. Привіз стільки вражень, що годі було їм дати раду. Знову наслухався розповідей про роз­бійника Гнидку, про його жорстокість і великодушність. Людина великої волі підіймається своїм хистом, вразливою вдачею над буденщиною. Але життя підневільне зв’язує руки. Нема простору. Шлях до соціальної правди тернистий — послався нетрями і бай­раками. Як перейти їх, щоб не збитися на манівці?

Клята дійсність, кляті закони підневільного життя. Прига­дав розмову із своїм начальником. «Для рабів,— говорив він,— мало чого треба, їм аби їсти, спати, чухмаритись, красти. Життя їх невибагливе… Невибаглива й мова. Рабам не потрібна рідна мова. Якою завгодно можна навчити їх розуміти найнеобхід-ніше — хліб, вода, ніч, спати, лаятись тощо. Найдошкульні-ший і найвпливовіший для них батіг, гнучка лозина. Від батога раб тікає, батіг гонить його на роботу, батіг є моральною запо­віддю».

Брехня! Ганебна брехня! Іскра Прометея не гасне і в душі при­ниженого раба. Вона горить у материнській мові, у рідній пісні, рідному звичаї, у мудрості народній, що складається цілими поколіннями.

Треба писати. Писати не про рабів, а про закованих невільни­ків, що здатні рвати кайдани, здатні на сміливі вчинки, на само­пожертву і героїзм. Хто збере всі перли душі поневоленого народу? Хто понесе їх у світ широкий думки почуття? Треба писати для себе, для людей, для сучасників і нащадків. Писати, щоб пізнали себе замордовані, принижені, приборкані темрявою і свавіллям дужих — убогих душею. Хай слово полум’ям горить і спопеляє запеклі серця. Слово, повите любов’ю, гнівом і материнською ніжністю. Треба словами мури потрясать, як той легендарний зухвалець Самсон здвигнув колони ворожі.

День і ніч приносили роздуми, хвилювання. Сідав писати. Народжувалась велика розповідь про лиху долю людини, зроще­ної серед ланів зеленокрилих, купаної у бризках щедрого сонця. Уява малювала портрет юнака: «Дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилась якась незвичайна сміливість і духов­на міць, разом із якоюсь хижою тугою…» Виношував у думках портрет героя великого твору. Вирізьблювався його характер, що увібрав дух нескоримого народу, його історичне буття.

Але поки що все це мрії. А зараз треба писати нарис і розпо­вісти в ньому все, що чув під час подорожі. З усіма найменшими деталями. Назвав його «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». Перечитував написане, фантазія допитливо ширяла просторами, буяла нестримними хвилями, що не знаходили впину (І. Піль­гук; 389 сл.).

РОДОВІД МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ

Серед блискучих імен актрис світового театру 1880-1920-х років, таких як Елеонора Дуче, Сара Бернар, Марія Ермо-лова, Марія Савіна, Віра Коміссаржевська має своє особливе місце ім’я Марії Заньковецької — корифея української сцени, першої народної артистки України.

Рід, родина дали М. Заньковецькій якості, які дозволили їй стати однією з центральних особистостей українського культур­ного процесу другої половини XIX — початку XX ст.

Рід Адасовських в Україні мав свій початок у XVII ст. від Адама — вихідця із Польщі, шляхтича, і дочки Ніжинського пол­кового хорунжого Івана Зеленка. Прізвище Адасовські напевно походить від імені першого представника роду Адама. Нащадки роду Адасовських були реєстровими козаками Ніжинського полку, перебували на російській військовій службі. Іван Адамович Ада-совський, значковий товариш, був убитий під час Кримського походу 1737р. Його син, Прокіп Іванович, брав участь у російсько-турецькій війні 1742 р., а Григорій Прокопович — у російських походах на Польщу. Костянтин Григорович воював з Наполеоном при Ауестерліці, Бородіно, увійшов до Парижа. За військову зви­тягу 1786 р. рід Адасовських визнано російським дворянським родом. Після польського повстання в Росії 1830-1831 рр. Адасов­ські як вихідці з Польщі потрапили до тих 340 тисяч осіб, яких було позбавлено дворянства. У 1845 р. після тривалого листування батька М. Заньковецької з Департаментом герольдії Адасовських визнано дворянами з втратою спадкового дворянства. Відтепер їм дворянство надавалось кожному окремо. М. Заньковецька отри­мала дворянство через 5 років після народження Указом прав­лячого Синоду від 2 червня 1859 р. Рід Адасовських мав ще цер­ковну лінію, представники якої були священиками. У їхньому родоводі згадують родича, священика с. Заньки Лук’яна Конись-кого. До цього роду належить і письменник О. Я. Кониський (З газети; 257 сл.).

ОРИСЯ

Співають у пісні, що немає найкращого на вроду, як ясная зоря в погоду. Отже, хто бачив дочку покійного сотника Таволги, той би сказав, може, що вона краща й над ясную зорю в погоду, краща й над повний місяць серед ночі, краща й над саме сонце, що звеселяє й рибу в морі, і звіра в дуброві, і мак у городі.

Може, і гріх таке казати: де таки видано, щоб дівча було краще од святого сонця й місяця? Да вже, мабуть, так нас, грішних, мати на світ породила, що як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі немає нічого кращого.

Гарна, дуже була гарна сотниківна! Знали її по всій Україні; бо в нас в Україні, скоро було в кого виросте дочка хороша, то вже й знають усюди. Було, чи треба кому з молодого козацтва, чи не треба чого у Війтоваці, іде за сто верст, аби тілько побачить, що там за дочка в сотника Таволги, що там за Орися, що всюди про неї мов у труби трублять! Да не багато з того виходило користі. Якось не було козацтву приступу до неї з залицяннями. Чи батько був дуже гордий, чи дочка дуже пишна, того не знаю, а знаю, що було вернеться інший крутивус із Війтовець да й ходить, мов неприкаяний… (П. Куліш; 205 сл.).