10 клас

СІЧ І ДУША ПАМ’ЯТІ

Творче завдання: доповнити переказ власними мір­куваннями щодо необхідності пам’ятати про героїчне минуле свого народу.

Острів Хортиця пам’ятає хоробрих руських дружинників, що спинялися тут, ідучи на ворога. Тоді до його берегів при­чалювали лодії, на яких розвівалися знамена руських князів. І вже в часи пізніші він став притулком для волелюбних людей, які втікали сюди з усіх кінців української землі. Поселялися тут і жили з рибальського та мисливського промислу. Часом доводилося й у сутичку з ворогом вступати. Бо зовсім недалеко в степах часто з’являлися татари. Ніякого порятунку не було від них людності українського краю. Грабували, забирали отари худоби, гнали в неволю жінок, чоловіків, дітей. Отож мисливці й риболови з острова Хортиці повинні були ставати й воїнами — іншого виходу в них не було. А оскільки татари не раз намагалися покінчити із захисниками землі й нападали на місця проживання цих людей, то їм довелося будувати укріплення для оборони. Так почалася Січ. У Європі з’явилася сила, яка відчутно впливала на міжнародне становище. Адже Туреччина загрожувала всім великим державам, а Запорозька Січ постійно перебувала в стані війни з нею.

Отже, Січ виникла як грізна військова база і не втрачала цього значення впродовж усього свого існування. Але вона що­далі виразніше набувала і значення головного суспільно-полі­тичного центру України. Пізніше історики не випадково на­звали її козацькою республікою з послідовним демократичним ладом. Подібного політичного організму не можна знайти ніде. На Січі справді колегіально вирішувалися всі важливі питання. Адже жоден із гетьманів не мав прав самодержця. Визначаль­ною була думка ради, до якої входили найзаслуженіші, най-прославленіші люди. Козацькою старшиною ставали також ті, хто відзначився в битвах і мав справді добру репутацію.

Січ була не тільки столицею вольниці, форпостом оборони християнської віри, захисником краю, а й тим середовищем, де збиралося багато освічених і культурних людей. Сюди потрап­ляло чимало колишніх спудеїв Києво-Могилянської академії, випускників братських шкіл. Тут були літописці, бандуристи, поети, художники, звіздарі, знахарі, інженери, архітектори. Помилковим було б вважати козаків такими собі гульвісами й розбійниками, якими інколи змальовували їх деякі польські автори, що не шкодували темних барв у відтворенні запорож­ців. Вона здалеку здавалася їм анархією, збіговиськом випад­кових людей без вищої життєвої мети, які не визнавали нія­ких законів і авторитетів.

Ні, були в запорожців і закони, й авторитети. Як відомо, козаки відзначалися великою набожністю. Були церкви й на Січі, були там і священики (до речі, вимоги до них ставилися такі: щоб читав проповідь не по-писаному і — неодмінно — ук­раїнською мовою); питання релігії в системі тодішніх ціннос­тей посідало чи не найважливіше місце. Не випадково геть­мани кликали козаків на бій за віру православну, за Україну, ставлячи поміж цими поняттями знак рівності.

Як відомо, в історії не буває «якби». Історики говорять так: «Це було, і воно стало причиною того, що…» Але порушимо цю традицію і спробуймо уявити, що могло б статися з нашим на­родом, з усією Україною, якби не було Запорозької Січі. Оче­видно, тоді б зовсім не стало України, не стало б українського народу, як не стало на землі багатьох племен і народів.

І як прикро буває, що ми захоплюємося подвигом трьохсот спартанців біля Фермопілів і не знаємо про подвиг козаків під Берестечком. Захоплюємося віршами й піснями середньовіч­них європейських рицарів, але нам ні про що не говорить ім’я славетного козацького композитора, поета й філософа Семена Климовського, автора пісні «їхав козак за Дунай», що стала відомою в усій Європі…

Будьмо гідними історії свого народу, в якій на одному з най-чільніших місць стоїть славна Січ Запорозька. Знаймо, що іс­торія — це не прах, не далеке минуле, це — біографія народу, а воднораз його жива душа. Бо душі без пам’яті не буває.

(554 сл.)    (За М. Слабошпицьким)

«КОЗАК — ДУША ПРАВДИВАЯ»

Творче завдання: пояснити, чому образ козака Мамая набув в Україні популярності.

Цього козарлюгу ні куля ні шабля не брали, бо він був за­ворожений, тобто — безсмертний. І в огні він не горів, і в воді не тонув, бо виходив із вогню мокрим, а з води — сухим. А ім’я його знане було по всій Україні — Мамай.

Саме цього козака на Запорожжі ніколи не було. Але були тисячі до нього подібних. Саме тому Мамай у народних піснях, легендах і переказах згадується набагато частіше, ніж будь-який гетьман кошовий чи полковник. Бо Мамай — не просто сам по собі Мамай, це — вся козацька Україна. Це — незви­чайний характерник (так називали в наших краях добрих ча­родіїв), помічник і захисник усіх чесних людей. Не випадково на одній із давніх картин невідомого автора, де змальовано Ма­мая, читаємо такий підпис: «Козак — душа правдивая».

Багато таких картин із різними варіантами зображення Ма­мая зберігається сьогодні в художніх музеях України. А ще

 

більше їх було в нашому краю в давні часи козаччини та й довго ще після неї. Вони, як ікони, жили чи не в кожній українській хаті. Під ними народжувалися і виростали хлоп’яки, які вже з юних літ мріяли про Січ, героїчні походи і козацьку славу.

Часто бувало так, що на кожній новій картині зображено вже ніби й іншу людину. Тому на деяких ставав трохи подіб­ним до Івана Сірка, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельниць­кого чи ще до якогось іншого народного героя.

Ніякий ворог не міг здужати Мамая, бо був він, як розпові­дають легенди й перекази, ні для кого незборимим. Тільки свисне його шаблюка, так і сипонуться навсібіч голови напад­ників. І тільки небагатьом, насмерть перестраханим, щастить утекти, щоб рознести по своїх краях звістку про нездоланного характерника, який (так найчастіше він змальований на кар­тинах) сидить під крислатим молодим дубом посеред степу ши­рокого, на бандурі грає, люлечку посмоктує і веселі слова при­мовляє. Побіля козака наготові лежить бойове спорядження, мушкет, порохівниця і кварта, щоб мед-вино пити. Позаду ньо­го стримить увіткнутий у землю гострий спис, а на гілляці ви­сить шабля, що втоми не знає і не щербиться ніколи, бо вона — теж заворожена. Поблизу Мамая застиг вірний кінь вороний, зірким поглядом степ окинув, чи не зворухнеться десь там за­чаєний ворог…

Хто ж малював ці дивовижні картини, які, мов птахи, роз­літалися по всій Україні, не минаючи жодної світлиці? їх були тисячі, цих безіменних художників. Вийшли вони і з козацтва, і з городян, і зі спудеїв знаменитої Києво-Могилянської ака­демії, і з усіх усюд нашого краю.

А що ж то за дивне ім’я — «Мамай»? Щоб пояснити його походження, ще й сьогодні сперечаються вчені. Кожен пропо­нує свою версію походження й значення того слова. Але пере­важно сходяться на тому, що слово «Мамай» споріднене зі сло­вом «мама», яке в санскриті значить дядько. Але — не просто рідний дядько, а чоловік, котрий виховував дитину, навчав її різних мистецтв і ремесел і взагалі науки життя. А в татарській мові у слова «мамай» зміст зовсім інший, на те нічим не схо­жий. «Мамай» — це страшна почвара, що лякає малих дітей.

Звичайно ж, козаки — та й не тільки козаки на Україні — добре знали татарське значення слова «мамай», але не зважали на нього. Вони вклали в нього зовсім інший зміст. Мамай — це

 

характерник. І — край! Чи, може, зумисне дали своєму героєві таке ім’я, щоб татари його лякалися. А самі в Україні добре знали, що він — «душа правдивая…»

(523 сл.)    (За М. Слабошпицьким)

ВИБІР

Творче завдання: написати, чому, на вашу думку, мо­лодий Гоголь знищив свій перший літературний твір.

Підкови були збиті, й мишаста шкапа раз по раз ковзалась по бруківці. Яким і Гоголь йшли поруч фаетона, кучер сидів на передку, іноді він оглядався, і в його очах засвічувалися вогники цікавості та презирства. Цілісінький день цей поста-тий пан метався зі своїм служкою по книгарнях і скуповував якісь книжки. Ця метушня викликала підозру. Нарешті пе­реїхали Вознесенський міст, під’їхали до готелю «Неаполь». Готель третьорозрядний, Микола побував тут вранці і найняв кімнату. Поставив умову, щоб кімната була з каміном. Почали з Якимом носити в номер великі білі папки. Низенький ря­бий коридорний висловив здогад, що пан, мабуть, друкувати­ме фальшиві гроші, і готельні служники зашмигали повз сім­надцятий номер, неначе щурі.

Але в номері було тихо, тільки гоготіло полум’я в каміні.

Книжки не хотіли горіти. Вони вмирали в муках, корчи­лися, скручувалися в трубочки, а він безжально штурхав їх у вогонь.

Поема «Ганц Кюхельгартен» пішла в небуття. Пушкін ні­коли не дізнається про неї. А якщо дізнається? Який сором, яка ганьба! Ні, окрім видавця, справжнього прізвища автора не знає ніхто. Видавець пообіцяв мовчати.

У вогонь полетіли «Северная пчела», «Московский теле­граф» — журнали, в яких надруковані знищувальні рецензії на «Ганца». Микола й зараз здригнувся, пригадавши, що там надруковано. Слова пекли, як кропива. Критики дорікали йому в велеречивості, неправдивості сюжету, беззмістовності, наду­маності і бракові почуттів. «Світ нічого не втратив би, коли б ця перша спроба юного таланту лишилася під спудом»,— так їдко-іронічно закінчував свою рецензію видатний петербурзь­кий критик. Проймаючись злістю проти дошкульних критиків, Гоголь водночас вірив їм. Йому мовби відкрилися очі, він спро­бував читати власне творіння, й ті рядки, які колись дзвеніли, зажебоніли, як жебраки. Закоханий жебрак — це страшно.

Заснути цієї ночі він не міг. Думки товпилися, як сліпці на церковній паперті, штовхалися, перепиняли одна одну. Стало­ся випробування самого себе. Потратив материні гроші, змар­нував час. Отже, глухий кут? Тоді для чого жити далі? Жити треба. Але інакше. Бо життя не таке, яким здавалося з гімна­зичного вікна. Ідилій немає. Вони десь там, в садах едему, якщо хтось вірить у ті сади. А тут боротьба за шмат хліба, за чини, за маєтності. Вже потерся по канцеляріях, побачив на власні очі. Світ — він страшний. То що ж, опустити руки, служити, в п’ятдесят літ дослужитися до дійсного радника й з тим вий­ти у відставку? Покинути писати, за перо вже не братися ні­коли?

Сів на ліжку.

«Ні, мені треба перебороти себе, переродитися, заживити новим життям, розквітнути силою. Все життя віддам для щас­тя й добра людей». Похвалив себе за таку думку, навіть стиль видався добрим. Тільки от морока, як він їм служитиме, цим добрим і маленьким людям? Якими ділами може полегшити їхнє існування? Служінням у департаменті? Так то товчіння води в ступі. Хлопці кажуть, що в нього є талант бачити в лю­дях смішне та погане. Висміювати погане, щоб його було мен­ше? Я можу зобразити його, лицедіяти. Боже мій, талант ли­цедія!

Батько штовхав мене на іншу путь. «Записуй, збирай те, що вронили вуста народу. Зберігай ці скарби — багатий ними будеш, і твої дні сповняться радощів». Збирати — звичайно, це добре. То більше в Петербурзі попит на малоросійські пісні, анекдоти, бувальщини величезний. Чимало їх Микола пам’ятав з Василівки. Один Яким вартий цілого тому — сідай та запи­суй. Ще вчора розповів бувальщину про свого хрещеного, як той вертався з поля й упіймав у житі червонецького півника, привіз додому, а півник уночі заговорив людським голосом — виявився чортом».

Але просто записувати не хотілося. Почував у собі більші сили, вогонь творчості спопеляв серце.

(550 сл.)    (За Ю. Мушкетиком)