На історичну арену слов’яни виходять з початком нової ери. Відтоді вони займають чільне місце серед інших етнічних утворень. Однак більш раннє минуле слов’ян писемними джерелами не забезпечене. Щодо їх походження і місця початкового проживання існує кілька теорій (Дунайська, Вісло-Одерська, Вісло-Дніпровська, Дніпро-Одерська тощо).
Доісторичний період слов’янства розділяють на 4 етапи: мовні предки слов’ян – існування германо-балто-слов’янської спільності (неоліт, енеоліт); протослов’яни, які на початку етапу ще не виокремилися з балто-слов’янської спільності, представленої культурами шнурової кераміки, або «бойових сокир» (кінець енеоліту, ІІІ тис. до н. е. – початок ІІ тис. до н. е.); праслов’яни (доба бронзи, друга половина ІІ тис. до н. е.); праслов’яни, що зазнали впливу та інфільтрації фракійців, іллірійців, германців, скіфів та інших народів (кінець ІІ – початок І тис. до н. е.).
Праслов’ян доби бронзи фахівці пов’язують з археологічними пам’ятками тшинецько-комарівської культури, ареал поширення якої у ХV–ХІІ ст. до н. е. охоплював смугу лісостепів завширшки до 400 км, витягнуту від Одеру до Середнього Подніпров’я. Її наступницею наприкінці бронзової доби стала білогрудівська культура Полісся та північних районів правобережного Лісостепу, а у ранньому залізному віці – чорноліська культура Північно-Західної України. Остання зазнала значних впливів фракійського населення, але її північна група впевнено зіставляється з праслов’янами.
Протягом ІІ–І тис. до н. е. праслов’яни, переміщуючись, могли займати різні території в межах окресленого регіону. Нині дедалі чіткіше вимальовується належність до процесу їхньої етнічної консолідації поліської та лісостепової зон Правобережжя Дніпра.

Давньогрецькі міста і неукріплені поселення на північних берегах Понта Евксінського та Меотіди (Чорного й Азовського морів) ви­никли на завершальному етапі «великої грець­кої колонізації». В середині VІІ ст. до н. е. були засновані Істрія в Подунав’ї та Борисфен на сучасному острові Бере­зань, поблизу Очакова. Пізніше тут формуються три основних центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузь­кому лимані (нині с. Парутино Миколаївської обл.), місто Боспор Кіммерійський з головним осередком у Пантікапеї (сучасна Керч) та Херсонес (околиці сучасного Севастополя). Розселення вихідців з різних місць, передовсім з Мілета, зумовлювалося розвитком торгівлі, пошуками нових джерел сировини (зокре­ма металу), воєнно-політичними конфліктами. Сам процес розселення греків відбувався як шля­хом цілеспрямованої колонізації, так і стихійно.
Спочатку на нових землях створювалися невеликі торгові пункти – емпорії. Тут були склади товарів, якими обмінювалися з місцевим населенням. Для забезпе­чення оборони такі факторії засновувалися на берегах морів чи річок або ж навіть на островах. Згодом во­ни розросталися у великі населені пункти, довкола яких зводилися укріплення. Поступово з’являлися висілки і створювалась сільськогосподарська окру­га – хора. Місто-поліс набирало характерних для античного світу рис.
За устроєм північнопричорноморські дер­жави були різними: демократичні (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні (Пантікапей до утворення Бос­порського царства) республіки, або ж монархії (Боспорське царство). Влада належала рабовлас­никам, хоча в певних акціях брало участь усе вільне доросле чоловіче населення грецького походження.
Греки Північного Причорномор’я вирощу­вали зерно, займалися виноградарством, ско­тарством, рибним промислом. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металообробка, ткацтво, ви­чинка шкіри, виготовлення виробів зі скла, різноманітної кераміки – амфор й іншого посуду, в тому числі покритого чорним та червоним лаком, фарбами різних кольорів. Для місцевої знаті ви­готовлялися найвишуканіші ювелірні вироби. Швидкими темпами розвивалася торгівля, для потреб якої карбували власну монету, крім того з корінним людом вівся й натуральний обмін. Тубільці, збуваючи грекам надлишки хліба, продуктів скотарства і рабів-полонених, отримували вино, предмети розкоші, ремісничі виро­би тощо.
У колоніях була ши­роко розвинута грамотність, а грецька мова залишалася офіційною аж до загибелі багать­ох північнопон­тійсь­ких держав. Велика увага приділялась освіті, фізичному вихованню (практикувалися п’ятибор­ство, стрільба з лука, біг тощо). Розвивались історія та філософія, медицина. Значну роль відігравали театр, музика, література, мистецтво (монументальний живопис, мозаїка, вазопис, скульптура великих і малих форм). Поміж богів особливою популярністю вирізнялись Аполлон, Артеміда, Зев­с, Афродіта, Діоніс-Вакх. Велике значення ма­ло й вшанування героїв – Ахілла і Ге­ракла.
Якщо до І ст. до н. е. міста-держави були незалежними утворення­ми, то згодом вони підкорилися Риму. Гарнізони направлених з Апеннінського півострова легіонерів розміщува­лись у місцевих античних поселеннях, і тільки іноді для них створювалися спеціальні табори. Одним з них був Харакс на мисі Ай-Тодор у Криму. У різний час тут перебували солдати І Італійського, XІ Клавдієвого легіонів та інших військових підрозділів.
Впродовж І–ІV ст. н. е. поширюються культи негрецького походження, впровад­жується культ римських імператорів, посилюється роль локальних вірувань. А наприкінці цього періоду з’являються перші паростки християнства.
Впливи античних північнопричорноморсь­ких міст-держав зумовлювали прискорення розпаду родоплемінних відносин у скіфів, сарматів, інших груп населення. Зав­дяки чужоземним переселенцям місцеві жителі знайомилися з передовим грецьким та римським культурним надбанням, технічними досягненнями.
Занепад античних міст внаслідок загальної кризи рабовласницького ладу, виведення римсь­ких гарнізонів та наступу варварських племен, що входили до складу готського військового союзу, при­падає на рубіж ІІІ–ІV ст. н. е.

У І тис. до н. е. на українських теренах з’явилися нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. За своєю активністю з-поміж інших племен виділялися степовики. Вони вміли виготовляти міцну зброю, їздити верхи, мали потужні бойові луки. У них набуло розквіту кочове скотарство.
Про перше з цих племен – «людей кіммерійсь­ких» – дізнаємося з «Одіссеї» Гомера. Їхні пам’ятки ІX – першої поло­вини VІІ ст. до н. е. знайдено на просторах від Волги до Дунаю. Походження кіммерійців фахівці пов’язують з найпізнішими племенами зрубної культури. В VІІІ–VІІ ст. до н. е. іраномовні кіммерійці проникають на територію Передньої та Малої Азії, громлять війсь­ка місцевих зверхників, спустошують їхні землі (впродовж 722–715 рр. – державу Урарту в Закавказзі, в 705 р. – ассирійського царя Саргона ІІ).
Провідне місце в господарстві кіммерійців посідало конярство, що за­безпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування. Озброєння воїна склада­лося з лука, кинджала або меча та списа. Основу війська утворювали загони легкоозброєних вершників-лучників на чолі з родовими вождями.
Мистецтво кіммерійців мало прикладний харак­тер. Створювалися також кам’яні антро­поморфні статуї, на яких висікалися зображення різноманітної військової амуніції.
Постійний натиск кіммерійців відчували осілі землеробські племена чорноліської культури (XІ–VІІІ ст. до н. е.), що мешкали північніше. У Лісостепу останні створили перші добре укріплені городища. З метою самооборони вони запозичили від степових нападників їхнє прогресивне для свого часу озброєння.
Подальший розви­ток кіммерійського суспільства обірвала навала скіфів.
Найдавніші згадки про скіфів (самі вони себе називали сколотами), датовані серединою VІІ ст. до н. е., містяться в ассирійських клинописах. Володарі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, потім скіфи чверть століття самі панували в Передній Азії. Після того як мідійський цар Кіаксар, запросивши ватажків кочівників на бан­кет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів у цьому регіоні настав кінець. Вони повернулись на місця своїх основних кочівель – простори При­кубання й Північного Кавказу. А надалі рушили в західному напрямку.
На початку VІ ст. до н. е. скіфи зазнали навалу військ могутнього перського володаря Дарія. Проте кочовики без значних втрат, майже не вступаючи в бойові дії, перемогли персів. Дійшовши до Волги, нападники повинні були по­вернути назад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їх непереможність.
Про походження скіфів і їх переселення в причор­номорські степи розповідає давньогрецький історик Геродот. У середині V ст. до н. е. він перебував у місті Ольвія і описав отримані свідчення у ІV книзі своєї дев’ятитомної «Історії». На його думку, «із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію…»
Перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим відбулося в середині – другій по­ловині VІ ст. до н. е. Причиною передислокації стало намаган­ня кочовиків установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали античний світ із землеробсь­кими районами Лісостепу, а це відкривало широкі можливості для збагачен­ня.
До складу скіфської держави, яка сформувалась наприкінці VІ ст. до н. е., крім іраномовних сколотів, входили різні за походженням народи: кочові й осілі. Поблизу Оль­вії жили калліпіди, або, як їх ще називали, елліно-скіфи, північніше від них – аллазони. Далі на пів­ніч мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби, котрих ще іменували борисфенітами (обидва ці народи, що заселяли лісостепи між Верхнім Дністром і Ворсклою, зараховують до пращурів слов’ян). В сте­пах на схід від Борисфена (Дніпра) проживали скіфи-кочовики, а на берегах Азовського моря та в степовому Криму кочували царські скіфи. Тери­торію довкола населяли й інші народи (елліни, таври, фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будини тощо). Це був багатий світ, у якому різні народи й племена постійно за­знавали взаємовпливів.
Північно-причорноморська Скіфія досягла розквіту в ІV ст. до н. е., коли на короткий час тут виникло державне утворення. Сталося це за царя Атея, який, зокрема, вів війни з Філіпом ІІ – батьком Олек­сандра Македонського. Останній теж намагався контролювати причорноморські землі. Але його намісник у Фракії – Запіріон з 30 тис. воїнів після невдалої обло­ги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками.
Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою зу­мовлювала наявність у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Ударною силою скіфів виступала кіннота. Основною зброєю слугував невеликий склад­ний лук, що стріляв до 500 м. Використовувались також дротики, у ближньому бою – списи, сокири, кинджали і, передусім, короткі мечі. Головним захисним засобом був панцир, хоч використовува­лись і звичайні шкіряні куртки. Ще воїн мав бойовий пояс і щит, його голову прикривав шолом. У загонах важкоозброєних вершників, які формувалися зі скіфської знаті, захищеним був і бойовий кінь.
Щоб убезпечити себе від напад­ників сусіди скіфів зводили укріплення. У багатолюдному Лісостепу, де продовжували розвиток осілі землероби – нащадки чорнолісців, існувало чимало величезних на той час городищ – Трахтемирівське (понад 500 га), Мо­тронинське (200 га), Ходосівське (2000 га), Більське (4000 га) та ін. Вражають не тільки розміри укріплених поселень. Висота земляних валів на Більському й Не­мирівському городищах і нині сягає 8 м при ширині понад 30 м.
Лісостепові племена займалися орним землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, жито, овес, горох, сочевицю. Практикувалось і скотарство: розводилась велика й мала рогата худоба, кінь, свиня. Роз­вивались садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорного і кольорових металів, а також бронзи. Суспільство в соціальному плані було досить диференційоване.
Ще виразніше розшарування спостерігалось у середовищі кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать численні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, – Огуз, Чортомлик, Солоха, Гаймано­ва Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багат­ства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні виро­би із золота та срібла, знайдені в могилах.
Скіфська релігія була політеїстичною. Головною богинею виступала Табіті – богиня домашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Папай – володар неба; його дружина Апі – богиня землі, прароди­телька цього народу; Гойтосір – бог сонця; Фагіма­сад – бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса – богиня родючості; Таргітай – бог-родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини.
Образотворче мис­тецтво скіфів мало зооморфний характер (так званий звіриний стиль). Найчастіше зображалися олені, барани, коні, кошачі хижаки, фантастичні грифони. Монументальне мис­тецтво представлене кам’яними антропоморфними стелами.
Зане­пад могутньої скіфської держави почався на рубежі ІV–ІІІ ст. до н. е., а в ІІ ст. до н. е. на більшій частині її те­риторії з’явилися нові кочові племена. Певний час (до ІV ст. н. е.) Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існу­вала в степах Кримського півострова.
Сармати, котрі витіснили скіфів, більш як 600 років зай­мали простори від прикаспійських степів до Нижнього Подунав’я і активно впливали на події в антич­ному світі та в щойно народженому ранньослов’янському. Римські автори підкреслювали їхню агресивність і войовничість. Слово «сармат» не є самоназвою цього народу, воно походить від давньоіранського «саоромант», що перекладається як «оперезаний мечем».
Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е., племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів (такими були їхні справжні назви) хвилями посунули на захід у пошуках нових пасовиськ. З кінця ІІ ст. до н. е. почалося масове переселення сарматів на тери­торію Північного Причорномор’я. А на рубежі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром, прони­кнувши аж до Південного Бугу та Дунаю.
Сарматське суспільство перебувало на перехідно­му етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їхніх кочових попередників. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав, що «коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою сармати користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами й списами. Зброєю добре володіли й жінки.
В середині І ст. н. е., коли їхнє суспільство досягло найбільшого розквіту, сармати розселилися ще західніше. У їхньому оточенні опинилися пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси – Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Постійні набіги сарматів і вимоги сплачувати данину зумо­вили переселення на нові території ранньослов’янського населення зарубинецької культури Середнього Подніпров’я.
Поступово бідніші прошарки ко­чового сарматського населення осідали у Північно-Західному Причорномор’ї. В ІІІ ст. н. е. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів і якась їх частина ввійшла до складу черняхівської культури, що виступала об’єднанням кількох різних народів (детальніше про це йтиметься далі).