Лютий 2013

Іван Франко. «Гімн», «Чого являєшся мені у сні», «Мойсей»

    Іван Якович Франко – видатний поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, учений-гуманітарій, активний громадський діяч, філософ.
І. Франко був різнобічно обдарованою людиною.   Усього себе він присвятив збагаченню української культури, піднесенню її до європейського рівня. Літературна діяльність І. Франка стала цілою епохою в історії українського письменства та значною мірою урізноманітнила європейську художню палітру. Літературознавчі праці І. Франка сприяли розвиткові української гуманітарної науки, а його перекладацька діяльність знайомила українського читача з найкращими досягненнями світової культури.
Літературознавча, критична і публіцистична спадщина Івана Франка – найбільше досягнення української критики і публіцистики другої половини XIX – початку XX ст. (у 50-томному зібранні творів Франка їй відведено 18 томів).
І. Франко обґрунтував теорію наукового реалізму – література повинна художньо досліджувати дійсність у різних параметрах, творитися на засадах народності.
Автор поетичних збірок: «Баляди і розкази», «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій ізмарагд», «Із днів журби» та ін. Переклав з 14-ти мов твори світових класиків.
               Особливості творчості:
• І. Франко творив майже в усіх літературних жанрах: поезії, поеми {соціально-побутові, сатирично-політичні, гумористичні, історичні, біографічні, філософські), казки, оповідання для дітей і дорослих (понад 100), повісті, романи, драматичні твори (близько 15), нариси, фейлетони, памфлети, етюди, літературно-критичні статті тощо);
• проза письменника має гуманістично-просвітительський зміст, насичена соціальним оптимізмом;
• поезія характеризується патріотичною наснаженістю, глибиною філософських роздумів, щирістю душевних переживань (деякі твори митця покладені на музику: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Червона калино, чого й в лузі гнешся?»);
• тематичні обрії творчості;
– сучасне і минуле галицького села;
– зображення життя людей «дна»;
– навчання і виховання дітей;
– життя інтелігенції, духівництва, робітників;
– історичне минуле;
– проблеми сучасного життя та ін.
• Іван Франко частково дотримується традиційних поглядів на тематичні пласти української літератури, що розкривають життя різних соціальних верств українського народу, і, у той же час, виводить літературу на нові обрії.
Стильово І. Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він -найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин».
Традиції й новаторство в художній літературі – це взаємопов’язані поняття, які характеризують вузлові моменти літературної спадкоємності. Традиція в будь-якій сфері людської діяльності – те, що у формі усталених звичаїв, норм, порядків передається з покоління в покоління. У художній літературі у процесі тривалого її розвитку традиційними стають деякі теми, мотиви, ідеї, образи і т.п.
                Новаторство – нововведення, характеристика тих граней творчої діяльності людини, якими ця діяльність відрізняється від традиційних форм. Письменник стає новатором у відкритті тем, типів, у вдосконаленні жанрових форм.

 

«Гімн»
Вічний революцйонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, —
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівськiї тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело. 

Він не вмер, він ще живе!
Хоч від тисяч літ родився,
Та аж вчора розповився
І о власній силі йде.
І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє;
Словом сильним, мов трубою,
Міліони зве з собою,
Міліони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум нещастя,
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувати,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.

Вічний революцйонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?

 


         Гімн (від грец. «урочиста пісня») – урочистий твір символічно-програмового
змісту
.
Поезія ввійшла до збірки «З вершин і низин», яка вийшла у 1887 р. (1893 – друге (повне) видання).
У поезії постав образ «вічного революцьонера» як одвічного духу, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя, волю». Цього прагнення людини не зупинити ніяким реакційним силам, хоч, як свідчить історія людства, вони впродовж тисячоліть намагалися його умертвити, знищити. Поет підносить хвалу пориву людини до свободи, щастя, указує, що волелюбні ідеї особливо розкрилися в новітній час. Дух, що тільки «вчора розповився», простує туди, де розвидняється,- гучним голосом кличе до себе мільйони пригноблених і скривджених.
Голос «вічного революціонера», одвічного бунтаря, що не мириться з неволею, тепер чути в середовищі експлуатованих мас – «по курних хатах мужицьких,’ по верстатах ремісницьких». Він дає людям праці наснагу, породжує в них силу й завзяття «не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Поет вірить у велику силу «науки, думки, волі», що поведе людину до кращого життя. Ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивають визвольні настрої українського народу.
Збірка «Зів’яле листя» (підзаголовок «Лірична драма»)
Третя поетична збірка І.

Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків», «Intermezzo»

Михайло Михайлович Коцюбинський – видатний український письменник, найвизначніший майстер імпресіонізму в українській літературі початку XX ст., громадський діяч, голова Просвіти в Чернігові, один з організаторів Братства Тарасівців.

Знав дев’ять іноземних мов, серед яких грецька, циганська. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.
М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Новаторство позначилося на стилістиці творів, жанровій системі. «Його проза – це синтез народності й гуманізму, воістину загальнолюдського масштабу інтереси, глибинність естетичного змісту, рівне мислення, виверпіеність образів, найяскравіші грані майстерності, завдяки чому твори Коцюбинського – це і духовний образ, і суть буття народу, його жива історія, великі гуманістичні уроки, мрія про будучину» (П. Кононенко).
Особливості творчості:
– як талановитий письменник-новатор звертався до різних жанрів літератури:
– дитячі оповідання («Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»);
– казки («Хо»);
– оповідання для дорослих («П’ятизлотник», «Для загального добра», «Дорогою ціною», «Сміх», «Persona grata», «Вдорозі»);
– новели («Лялечка», «Inermezzo», «На камені», «Сон»);
– етюди («Цвіт яблуні», «Невідомий»);
– повісті («Fata morgana», «Тіні забутих предків»);
– нариси («Хвала життю!» та ін.);
– цикл мініатюр «На острові»;
– поезії в прозі та ін.;
– піднімав у творах проблеми: кохання і шлюбу, милосердя, шукання правди, відстоювання справедливості, служіння митця народові (-відмова від особистих інтересів заради громадських), розкриття внутрішнього світу і почуттів персонажів;
– портретно-пейзажний живопис у творах;
– уміння передати найтонші порухи людської душі;
– звукове «інструментування» зображуваного;
– ідейно-композиційне навантаження психологічних деталей;
– глибокий психологізм;
– образність мови;
– відмова від фольклорної орнаментації.

 

“Intermezzo”

Новела розпочинається присвятою («Присвячую кононівським полям») та переліком незвичайних дійових осіб (Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе). Однак «Intermezzo» не драматичний, а епічний твір.
Історія написання
М. Коцюбинський через інтенсивну роботу, виконання службових обов’язків висна-жився фізично і морально. Улітку 1908 р. письменник відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Євгена Чикаленка в селі Кононівка поблизу м. Яготина (Київська область). Природа збагатила письменника численними враженнями. Так у 1908 р. з’явилася новела «Intermezzo».
Тема твору криється в його назві. Слово «intermezzo» означає «перепочинок, пауза». Музичний термін’ означає невелику інструментальну п’єску, виконувану між діями драматичного чи оперного твору при його виставі. М. Коцюбинський вклав глибокий філософський смисл у назву своєї новели. Образом intermezzo новеліст указував не тільки на перепочинок утомленого митця, але й на органічний зв’язок, може, чимсь перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який залишився вірний своїм ідеалам. Тожновелу можна вважати й автобіографічним твором.
Вдало створені пейзажі передають нерозривний зв’язок людини і природи. Оповідач відчуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», йому вітер набиває вуха «шматками звуків, покошланим шумом», «тихо пливе блакитними річками льон», пливе так спокійно, що «хочеться сісти на човен і поплисти». Ця картина виглядає розкішною завдяки багатій художньо – виражальній системі (епітети, метафори, порівняння), словам-звукам і словам-барвам. Перед нами майстерна імпресіоністична картина.
М. Коцюбинський вважається яскравим представником імпресіоністичної течії в українській літературі.
Імпресіонізм (від франц. «враження») – художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.
Новела – один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю викладу, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.

 

 

Стислий переказ твору «Intermezzo»
Присвячую кононівським полям

Дійові особи:
Моя утома
Ниви у червні
Сонце
Три білих вівчарки
Зозуля
Жайворонки
Залізна
рука города
Людське горе

 

«Лишилось ще тільки спакуватись… Се було одно з тих незчисленних “треба”, які мене так утомили і не давали спати»,- так починається твір. Це «треба» автор порівнює з «многоголовим звіром». Але він розуміє, що «увільнитись» від нього мож-на лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмінно, «іде, як хвиля на берег».
Автор зізнається: «Я не можу розминутись з. людиною. Я не можу бути самотнім». Інколи саме це дратує, стомлює, бо людині необхідно час від часу усамітнитись: «Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій» . .
Це прагнення спокою і самітності інколи буває таким сильним, що

Основна тематика сучасних досліджень інституту соціології АН України

Провідним центром соц роб. Є Інститут соц НАН Укр, який ставить своїм завданням виявлення закономірностей розвитку соціальних процесів як взаємодії багатьох соціаль­них груп і верств у різних сферах життєдіяльності суспільства. Досягнення цієї мети реалізується в таких напрямах досліджень:

♦                Історія, теорія і методологія вітчизняної та зарубіжної соціо­логічної думки.

♦                Особливості соціальної структури суспільства за умов станов­лення ринкової економіки: тенденції та механізми соціальної дифе­ренціації та стратифікації.

♦                Динаміка масової свідомості та соціального самопочуття насе­лення. Ціннісні орієнтації, потреби, інтереси та мотиви поведінкирізних соціальних груп.

♦                Розробка системи соціологічних показників та проведення моніторингових досліджень, що характеризують стан і динаміку суспі­льства. Соціодіагностика.

♦                Соціальні умови формування ринкової економіки та підприє­мницької діяльності. Трудова мотивація за різних форм власності.

♦                Соціальні та психологічні чинники ідентифікації й адаптації особистості за умов суспільної кризи.

♦                Соціологія культури і масової комунікації.

♦                Особливості життєдіяльності сім’ї на  етапі  трансформації українського суспільства.

♦                Причини виникнення й механізми подолання соціальних кон­фліктів.

♦                Соціально-психологічні чинники й механізми ліквідації на­слідків аварії на ЧАЕС. Соціальна політика за умов подолання на­слідків великомасштабних аварій. Соціологія відтворення природ­ного середовища.

♦                Українська етнічність у сучасному світі. Етносоціологія та етнополітика.

♦                Соціологія політики. Формування та реалізація сучасної соці­альної політики в Україні.

♦                Методологія та методика соціальної експертизи національних
та регіональних програм і проектів.

Академічна програма інституту виконується у восьми наукових відділах:

—               соціальних структур;

—               економічної соціології;

—               соціальної психології;

—               історії та теорії соціології;

—               соціальної експертизи;

—               методології та методів соціологічних досліджень;

—               соціально-політичних процесів;

—               соціології культури та масової комунікації.

В Інституті працює багато висококваліфікованих соціологів, фа­хівців у різних галузях соціології.

Нині Інститут є провідним центром України з підготовки аспі­рантів та докторантів, проведення теоретичних та емпіричних до­сліджень, поширення соціологічної інформації.

На базі Інституту діє спеціалізована вчена рада з присудження вче­них ступенів доктора й кандидата соціологічних наук за трьома спеціа­лізаціями: історія, теорія й методологія соціології; економічна соціоло­гія; соціальна структура, соціальні інститути та соціальні відносини.

Розв’язання завдань, зв’язаних із виходом із соціально-економічної кризи, потребує повної мобілізації внутрішніх резервів, посилення соці­ального управління економікою, що неможливо без активного дослід­ницького пошуку і своєчасного усвідомлення суті соціально-економіч­них процесів, які відбуваються у сфері виробництва. У зв’язку з цим виникає необхідність удосконалення управління соціальними процеса­ми, підвищення рівня роботи у сфері соціального розвитку трудових колективів. Важливу роль у цьому мають відігравати служби соціаль­ного розвитку самих трудових колективів, підприємств, організацій.

Служба соціального розвитку підприємства проводить соціологі­чні дослідження на підприємстві і на підставі всебічного вивчення соціально-психологічних проблем праці, побуту і відпочинку тру­дящих розробляє й реалізує заходи для виявлення і використання соціальних резервів зростання обсягів та ефективності виробництва, удосконалення управління соціальними процесами. Вона організо­вує роботу з управління соціальним розвитком трудових колективів, методичного забезпечення цього розвитку, координує розробку й реалізацію комплексних соціальних програм і технологій.

Служба соціального розвитку підприємства є самостійним підро­зділом, підпорядкованим його керівникові чи першому заступнику керівника, а на підприємствах з великою кількістю працівників — головному соціологу, права і обов’язки якого встановлюються на рівні інших головних спеціалістів підприємства.

Структуру і штати служби затверджує керівник підприємства зале­жно від загальної кількості працівників підприємства, функцій і обсягу виконуваних соціологічною службою робіт (табл. 4)(^До складу підроз­ділів служб соціального розвитку входять соціологи, психологи, спеці­алісти з профорієнтації, організації та управління виробництвом.

На практиці соціологів найчастіше включають у структури відділу кадрів, організації праці та заробітної плати, плановий відділ, АСУ, бю­ро технічної інформації тощо. Утворення таких служб значною мірою залежить від керівника підприємства, розуміння ним важливості соці­альних завдань. Проте ефективніше ці служби працюють тоді, коли ді­ють автономно. У складі інших підрозділів вони, як правило, викону­ють роботу, що не відповідає їхнім функціям. Якщо взяти за критерій оцінки ефективності роботи соціологічної служби кількість проведених досліджень і запроваджених заходів, то найбільш ефективним, як свід­чить практика, є її підпорядкування заступнику директора з кадрів.