Творче завдання: поміркувати про місце України у сві­товій спільноті.

Коли б мені довелося читати лекцію про Україну для нео­фітів, можливо, моє звернення було б таким: і світ, і ми, україн­ці, перебуваючи зараз уже на порозі XXI століття, ще тільки маємо відкрити для себе Україну. Багато в чому вона для нас ще «земля невідома».

Звідки ми? Що означала для Євразійського континенту ви­явлена в регіоні середнього Дніпра так звана трипільська куль­тура, перед загадковістю якої наука поки що зупиняється в по­диві? І чому так багато спільних слів, що однаково звучать у мові українській і в мові санскрит? І як сталося, що орнамен­ти стародавньої Індії віднаходимо на писанках, розмальованих у хатах карпатських лісорубів?

Ясно одне: міграція культур, розселення і взаємодія на­родів у прадавні часи відбувались не завжди так, як це досі нам уявлялось.

Кілька століть перебування України в режимі колоніальної царської імперії обмежувало можливості справжньої науки, на догоду імперським замовленням спотворювалась наша на­ціональна історія, викривлялись самі її витоки, Україна була своєрідною етнографічною резервацією… Отже, правдиві від­криття ще чекають Колумбіє нашої духовності.

Завдання: переказати ту частину тексту, в якій розпові­дається про зустріч Михася з князем.

Михась ішов лісом вже третю добу. Йшов не сам: на ланцю­гу вів ведмежа — Волоханя.

До Луцька Михась вирушив шукати кращої долі. Ріс він сиротою. А що змалку не був спритним та вправним — незду­жав і на ногу накульгував,— однолітки дружбу з ним не води­ли. Тож хлопець пропадав у лісі.

Якось підібрав кволе ведмежа і став підгодовувати. А згодом навчив усіляких забавок: перекидатися через голову, стрибати навприсядки. Дорослі й діти кепкували з нього, та Михась на те не зважав. Бо ніхто, крім нього, не знав, що в князівському за­мку повно звірів, які під час бенкетів гостей тішать. Про це хло­пець довідався від мандрівних музик-скоморохів. Тож вирішив Михась найнятись у замку на службу разом з Волоханем.

Біля замкової брами стояли вози, навантажені мішками, діжками, товпилися люди. Це з довколишніх сіл привезли хар­чі до княжого столу.

—   Доведеться нам, Волоханю, інший вхід шукати,— сказав Михась.— Інакше сьогодні до замку не втрапимо.

Звернувши вправо від брами і пройшовши кілька метрів, Михась з ведмежам опинилися в чагарнику.

«Дивно,— подумав хлопець,— стежка вторована, а хащі такі, ніби тут не ходжено». Він смикнув ланцюга, бо з Воло­ханем діялося щось дивне: той впирався, мотав головою, тож довелося тягнути його.

Несподівано стежка зникла, і перед Михасем виріс височез­ний мур. Тихо було навкруги. Раптом десь хруснула гілка, по­котився камінець. Почулися кроки і глибоке дихання. Наступ­ної миті хлопець побачив КНЯЗЯ • Що це Свидриґайло, Михась здогадався одразу. Високий, кремезний, з розкуйовдженим си­вим волоссям, він спирався на меч. Про те, що князь не випус­кає меча з рук, знали на Волині всі.

Князь піднімався з яру іншою стежкою і не міг бачити хлоп­ця. Як і пари хижих очей, що чатували за ним із хащів. Ми­хась теж не бачив звіра, але відчув його, збагнув, чому так опи­рався Вол охань. Свидригайло ступив ще крок…

—   Меч! — тільки й устиг крикнути Михась, запримітивши вовчиська, що готовий був стрибнути.

Лише раз змахнув мечем князь…

—    То це ти врятував мені життя, хлопче? — спитав Свидригайло, глянувши на Михася. Помітивши ведмежа, засміявся: — Хай йому грець! Думав, що лицар, а тепер бачу — штукар. Та дарма, маю віддячити тобі за порятунок.